— У нього є медалі, правда?
— По-моєму. Він всю Італію пройшов.
— Цікаво. Щоб після всього цього — і знов стати священиком.
Брови у неї випиналися рівними дугами. Може, вона їх вищипує? Та, придивившись, я вирішив, що, мабуть, ні. Вони в неї тонкі з природи.
— По-моєму, це добре. А що — ні?
— Чому ж, звичайно, добре. Я мав на увазі — після всіх отих жахів, які йому довелося пройти.
— Ну, про війни, кажуть, навіть в Біблії говориться. Не знаючи, якої реакції вона чекає, я, однак, засміявся.
Це начебто сподобалось. Вона спитала грайливо:
— А ти дивився гру як слід? Сидячи, наскільки я бачила, біля тої малої Фоглмен?
Я здвигнув плечима.
— Мусив же я біля когось сидіти.
— Ти, Пітере, вважай. У неї чіпкий погляд.
— Ха. Було б за кого чіплятися.
Вона піднесла догори пальця — звичайний для наших країв жартівливий жест. — Ну-ну, не с-кажи!..
У цьому її "не с-кажи" було щось настільки схоже на дідусеве, що я розцвів, як від щастя. Я почав намазувати грінку джемом, а вона повернулась до своїх справ.
Наступні дві години мого життя були ні з чим досі не порівнянні. Я провів їх в одному домі з жінкою, вищою за мене — вищою в часі, і то настільки, що я не зміг би визначити цього в роках — щонайменше, удвічі. З жінкою, овіяною славою; серед шкільних "низів" постійно ходили, немов брудні монети, легенди про її любовні справи. Зі зрілою жінкою, певною свого матеріального статусу й авторитету; її присутність відчувалася в кожному куточку її оселі. З одним її дотиком до регулятора опалення відразу озвався котел десь унизу піді мною. Від звуку її кроків у мене над головою стрепенувся й гортанно загудів пилосос. Ось чути, як вона тихенько засміялась сама до себе, ось скрипнули меблі, які вона пересовує: всі щ" відголоски спурхували нагорі, наче невидима пташка, що вряди-годи спурхує у верховітті. Вірою Гаммел дихав кожний куточок її будинку, кожна тінь, кожен вигин полірованого дерева; мерехтливе світіння дзеркал, вітерець, що погойдував фіранками, порошинки на м'яких бильцях крісла, в яке я угруз — все це була вона.
Я сидів як укопаний в темній вітальні, перечитуючи один за одним всі примірники "Рідерз дайджест" на полірованій поличці. Читав аж до нудоти. З особливим інтересом накинувся на дві статті, що в змісті стояли поруч: "Чудодійні ліки проти раку?" і "Десять доказів існування бога". Прочитав і почувся розчарованим — більш, ніж розчарованим — прибитим, бо болючий спалах надії розбудив уже, було, приспані страхи. Демони жаху каменем втислися в душу. Мені стало ясно — попри всю оту вправну балаканину й енциклопедичну строгість подвійних шпальт,— що ні доказів, ні чудодійних ліків не існує. Охоплений страхом перед словами, я відчув панічний потяг до реальних речей і вхопив з мережаної серветки на столику поруч мене мальовану порцелянову статуетку всміхненого ельфа з куцими крапчастими крильцями. Тут на сходах задріботіли сині капчики, і місіс Гаммел приготувала для нас другий сніданок. В яскравому світлі кухні я почувався ніяково, потерпаючи за плями на обличчі. Можливо, культурніше було б сказати, що я, мовляв, піду, хоч насправді піти звідси було понад мої сили, я не міг навіть здобутися на те, щоб виглянути у вікно; а якщо б і пішов, то куди і для чого? Таємнича батькова відсутність здавалася нескінченною. Я геть розгубився. Жінка щось говорила до мене; банальні слова, але й вони не давали страхам улягтися. На блискучій поверхні столу між нами виринуло моє обличчя; цим я її розсмішив. Вона вже давно скинула хустку й підібрала волосся у кінський хвіст. Коли я допомагав їй прибирати зі столу і відносити посуд до раковини, ми — раз або й два — торкнулися одне одного. Отак, почасти гноблений страхом, почасти піднесений і променіючий любов'ю, і провів я ці дві години.
Батько вернувся після першої. Ми з місіс Гаммел усе ще сиділи в кухні, говорили про веранду, яку вона хотіла добудувати за будинком: влітку там можна буде сидіти, виглядаючи собі на подвір'я, подалі від вуличного шуму. Це буде неначе альтанка — і мені хотілося вірити, що й я сидітиму там разом з нею.
Батько, в своїй круглій, як снаряд, шапчині й обважнілому від снігу пальтечку, скидався на чоловіка, яким щойно вистрелили з гармати.
— Ну і ну,— озвався ,він,— бабуся Зима надолужує втрачене.
— Де це ти пропадав? — спитав я. Голос у мене ганебно зривався на сльози.;
Він глянув на мене, мовби щойно згадав про моє існування.
— Скрізь і всюди,— відповів він.— У школі був. Я б тебе підняв, Пітере, але подумав, що тобі треба виспатись. Ти вже геть був з лиця змарнів. Я тебе не будив своїм хропінням?
— Ні.
Сніг, що обліпив його пальто, холоші і черевики, свідчив про якісь цікаві, ризиковані пригоди, і я відчув заздрість. Увага місіс Гаммел повністю перекинулася на нього; вона весь час сміялася, навіть коли він ні слова не говорив. Гулясте лице його почервоніло. Він по-хлопчачому стягнув з голови шапку і потупав ногами, стріпуючи сніг на ясний килимок під дверима. Мені кортіло його помучити; я гостро запитав:
— І що тобі було робити в тій школі? Ще й так довго?
— Господи, та мені в ній так добре, коли дітей нема.— Він говорив не до мене, тільки до місіс Гаммел.— 3 тим хлівом, Віро, так і треба зробити: повиганяти дітей на вулицю, і ми, вчителі, жили б там собі самі. Це єдине місце, де мені не здається, що хтось постійно сидить у мене на шиї.
Вона засміялась:
— Тоді там ліжка доведеться поставити.
— Та мені й армійської койки вистачить,— відповів він.— Два фути на шість. Коли я сплю не сам, з мене завжди ковдру стягують. Тебе це не стосується, Пітере. Сьогодні, певне, я сам її з тебе стягнув — такий був натомлений. А коли хочеш знати, що я там робив — у журналах своїх лад наводив. Оце вперше від останнього звіту все в мене в ажурі; відчуття таке, ніби ціла гора бетону з тебе звалилася. Як я завтра на роботу не вийду, новий учитель може спокійнісінько приходити і приймати справи, бідолаха. Трах, бах; проходь, друзяко, наступна зупинка — смітник.
Я силувано розсміявся.
Місіс Гаммел, прямуючи до холодильника, поцікавилась:
— Джордже, а ви снідали? Може, я дам вам бутерброд з відбивною?