Колдуел опинився під рожевим муром школи. Звуки, що зринали в класних кімнатах, опадали на нього, наче сніжинки. Ось закалатали чимсь металевим об крихку шибку. За вікном стояв Фол, з присішком для рами в руці, і приголомшено дивився на свого колегу. Довгасті скельця його старомодних окулярів під охайно розчесаним на проділ волоссям здивовано блищали. Фол був колись бейсболістом, і в волоссі над вухами й досі виднівся пружок від каски, хоч на немолодім уже, високім чолі рікою хвилювалися зморшки. Колдуел махнув йому й став ще більше припадати на ногу, ніби показуючи, чому він не в школі. Він стрибав, наче заведена іграшка, але стрибав не так уже й вдавано: після іскрометної операції Гаммела щиколотка озивалась сумним, сиротливим болем. З кожним наступним кроком нога, здавалось, вгрузала все глибше у розпечену землю. Колдуел дійшов до бічних дверей і вхопився рукою за клямку. Судомно втягнув свіже повітря і різко закинув голову назад, начеб його хтось покликав зверху. Ген понад край рожевої стіни волала діамантово-голуба височінь, однозначно і безконечно: "Я!"
Він закрив за собою двері і став на гумовій постілці під сходами, переводячи дух. Жовто-лискуча стіна зустріла його тією ж нецензурною лайкою. Знаючи, що на першому поверсі йому доведеться цокати повз двері Зіммерманового кабінету, Колдуел вибрав інший шлях — спустився сходами до хлопчачої роздягальні. Двері роздягальні були відчинені: скрізь порозкидувано одяг, і кілька хмаринок пари зависло в повітрі. Протиснувшись крізь ще одні двері з армованим склом, Колдуел опинився у великій півпідвальній кімнаті. Тут панувала неприродна тиша. За вчительським столом сиділа Медуза, що, як ніхто, вміла тримати дисципліну. Вона підвела очі; із скуйовдженого волосся витикалися жовті олівці. Колдуел боявся глянути їй в обличчя. З високо піднятою головою, дивлячись просто себе і рішуче затиснувши рот, він рушив уздовж стіни праворуч. З-поза стіни — там була майстерня — долинало раз по раз: хр-р-з-з-з-! е-і-і-і! — це
2 8 —133
33
зойкало під тортурами дерево. Ліворуч від нього перекочувався дитячий шемріт, наче галька під хвилями припливу. Але він, не оглядаючись, простував до дверей навпроти, де нарешті почувся в безпеці. І тільки тут озирнувся. Так і є: каблук позначив його шлях довгою низкою червоних півмісяців. Він збентежено прикусив губу — доведеться виправдуватись і вибачатись перед прибиральниками.
В їдальні метушилися жінки в зелених халатах — добували восьмицентові пакети з шоколадним молоком, укладали на тацях бутерброди в пергаментному папері, помішували суп у казанах. Сьогодні томатний. Густий нудотний дух висів між кахляних стін. Тітонька Шроєр, гладуха, що мала сина-дантиста і фартух, аж чорний під грудьми, бо постійно впиралась животом у край плити, помахала йому дерев'яним ополоником. Колдуел розплився щирою дитячою посмішкою і теж помахав їй у відповідь. Він завжди почувався вільніше серед обслуговуючого персоналу школи — кочегарів, прибиральників, куховарок. Вони нагадували йому тих справжніх людей, яких він стрічав у дитинстві, в Пассеї-ку, штат Нью-Джерсі, де його батько був убогим священиком убогої парафії. Кожен мешканець на сусідній з їхньою вулиці мав професію, що називалася дуже просто — молочник, зварник, муляр, друкар, а кожен будинок — з його власними тріщинами на стінах, з фіранками і квітами на вікнах — своє, виразне лице. Людина скромної вдачі, Колдуел почував себе найкраще в підземних володіннях шкільного царства. Тут завжди було тепло, труби парового опалення співали, і розмови велися ділові та змістовні.
Будинок школи був спланований симетрично. З їдальні він піднявся кількома східцями і вийшов до дівчачої роздягальні. Заборонена територія. Але розгардіяш у хлопців свідчив, що зараз фізкультура у них, тож небезпеки вбрести ненароком у святую святих не було. Храм стояв пусткою. Крізь прочинені важкі зелені двері виднілася смужка бетонної підлоги, краєчок жовтавої лавки, секція замкнених шафок під високими, вкритими памороззю вікнами.
Стій!
Так, це було тут, на тім самім клаптику шорсткого цементу, до якого ноги тоді ніби примерзли... У школі поволі темніло, учні пішли, скрізь у порожніх класах в унісон цокали годинники, і він, насліпавшись у котельні над купою зошитів, втомлений і байдужий до всього на світі, проходячи по дорозі до свого кабінету повз так само прочинені зелені двері, сполохав Віру Гаммел. Стояла, повита парою, голубий рушник у граційно зігнутій руці, на золотистому трикутнику волосся срібляться краплі роси...
— Чи гоже, щоб родич мій Хірон світив очима, як той сатир? Боги ж не чужі йому.
— Пані моя, Венеро,— схилив він у поклоні свою красиву голову.— Врода твоя так осліпила мене, що я на мить забув про нашу з тобою спорідненість.
Вона засміялась і, перекинувши золотисту косу собі на груди, ліниво провела по ній рушником.
— Спорідненість, до якої, мабуть, тобі гордість не велить признаватися? Бач, батько Крон, хай і в подобі коня, та зачав тебе сам, ще й у розквіті сил,— а мене? От, жбурнув Уранову плоть в піну морську, як сміття!
Вона відвернула голову, знову війнувши недбало заплетеною косою. Звідти на шию скотилася крапля води й поточилася вздовж ключиці. На тлі червонястої дощової хмари лінія шиї кришталево світилася; волосся довкола обличчя розмаялось гривою. Опустивши очі, вона повернулась у профіль. Хірон застиг приголомшений: нутро його забриніло, як струни на арфі. І хоча жаль її з приводу такої принизливої появи на світ був явно нещирий, він, затинаючись, узявся її втішати.
— Але ж мати моя теж народилася з Океану,— сказав він і в ту ж хвилину збагнув, що навіть крихта серйозності у відповідь на її несерйозну самозневагу була з його боку недозволенною вільністю.
Карі очі спалахнули з такою силою, що він умить забув про всю земну знаду її тіла — перед ним стояв небесний диво-твір, уособлення божественного гніву.
2*
35
— Так,— відказала вона,— і мати твоя настільки зненавиділа потвору, яку привела на світ, що вблагала богів обернути її у липу, аби лиш груді тобі не давати.
Він заціпенів: своїм недалеким умом вона враз докопалась до правди, що боліла йому найдужче. Однак, нагадавши про жінку, прощення якій не було, Венера тим самим зміцнила нехіть його до себе самої.