— А може, та, на Сьомій вулиці, цілодобова? І почув у відповідь:
— Як настрій, малий? Не везе нам, правда? Треба б мені подзвонити.
Ми рушили вздовж Бун-стріт і через колію, повз цегляні будинки з невеличкими банками вийшли на Сьому, а по ній, перетнувши Вайзер-стріт, вже не таку людну о цій порі,— до великого гаража, що й справді був ще відчинений. Його біла паща вхлинала, здавалось, нічну темряву. Всередині двоє чоловіків у сірих комбінезонах, у рукавицях без пальців обливали чийсь автомобіль відрами гарячої мильної води. Працювали вони швидко, інакше вода миттю скувала б метал крижаною плівкою. З одного боку гараж відкривався на вулицю, а протилежний його кінець губився в невиразній глибині, загромадженій машинами. Серцем гаража була, вочевидь, невелика будка під стіною, трохи ширша за телефонну і схожа на ті, що стояли колись на трамвайних зупинках — одна така ще й досі стоїть в Елі. Під дверима будки, на бетонному виступі з трафаретним надписом "УВАГА: СХІДЦІ" якийсь джентльмен у смокінгу й білому кашне раз по раз вивертав руку долонею вгору, поглядаючи на свій платиновий, з чорним циферблатом, годинник. Рухи його були такі різкі й ритмічні, що коли я вперше запримітив його краєчком ока, то прийняв його за механічну рекламу в людський зріст. Автомобіль, який зараз мили, перлисто-сірий "Лінкольн", очевидно належав йому. По дорозі до будки мій батько на мить спинився перед власни-
6*
163
ком "Лінкольна", та, судячи з перлисто-сірого погляду, яким той окинув батька, батька він так-таки й не побачив.
Батько відчинив двері будки. Довелось і мені ввійти слідом. Тут інший, коренастий чоловік діловито змагався з купою паперів на столі. Робив він це стоячи; поруч стояло крісло, але й воно було по бильця завалене документами, брошурами та каталогами. В одній руці чоловік тримав заразом сигарету й затискач, а другою перебирав папери, безперестану цикаючи крізь зуби.
Батько сказав:
— Прошу пробачення, друже. Той озвався:
— Одну хвилину, зробіть таку ласку, добре?
І, сердито зіжмакавши голубий папірець, кинувся до дверей. Минула не одна хвилина, поки він повернувся.
Щоб згаяти час і приховати ніяковість, я вкинув пенні в автомат з жувальними гумками — власність естонського клубу "Ківані". І дістав рідкісний приз — чорну кульку. Я любив лакрицю. Батько теж. Тоді, коли ми їздили до Нью-Йорка, тітка Альма казала, що в дитинстві, в Пассеїку, сусідські діти обзивали батька "Паличкою", бо він весь час жував лакричні палички.
— Хочеш? — запропонував я.
— О господи,— сказав він так, наче в мене на долоні лежала отруйна пілюля.— Ні, Пітере, дякую. Це — смертна кара для моїх зубів.
І раптом почав якось дуже дивно — і слова не доберу, як саме — метатися в тісняві нашого тимчасового пристановища, натикаючись то на полицю з дорожніми картами, то на таблицю із цифрами запчастин, то на календар під фотографією дівиці, котра тільки й мала на собі, що шапочку з білосніжного кролика з рожевими гострими вушками, рукавиці й черевички з того ж таки хутра і круглий пухнастий хвостик. Задок її з викликом наставився просто на нас. Батько застогнав і притисся лобом до скляної стінки; почувши глухий удар, чоловік у смокінгу здивовано оглянувся. Ті двоє в пообрізуваних рукавицях залізли в кабіну "Лінкольна" і діловито, як дві бджоли, кожна на свій лад, мили вікна. Силкуючись розглядіти, куди ж подівся начальник гаража, батько сліпо товкся кулаками по паперах на столі. І я, боячись, що він порушить там не знаний нам порядок, гостро сказав:
— Тату. Візьми себе в руки.
— Чорти мене беруть, малий,— голосно мовив він.— Трах. Бах. Так і кортить щось розтрощити. Час нікого не жде. Мимоволі думаєш про смерть.
— Заспокойся,— сказав я.— Зніми свою шапку. Він, певно, подумав, що ти жебрак.
Батько й знаку не подав, що чув мої слова; він слухав тільки себе самого. Очі в нього пожовкли; мама, бувало, аж скрикувала, коли вони починали заходитись отаким бурштиновим блиском. Він глянув на мене променистим поглядом духа-спасителя. Засмаглі уста ворухнулись.
— Сам я що хоч витерплю. Але ж у мене ти на руках.
— Зі мною все гаразд,— огризнувся я, хоча, по правді кажучи, крізь підошви моїх затісних черевиків добряче давався відчути холодний цемент долівки.
На моє превелике здивування, начальник гаража невдовзі вернувся таки і чемно вислухав батькову розповідь. Це був невисокий на зріст, кремезний чоловік з поораним зморшками обличчям — по три, а то й чотири паралельних борозни на кожній щоці. Щось у ньому — можливо, постава шиї і плечей — виказувало, що колись він був спортсменом. А тепер перед нами стояла літня, втомлена, засмикана роботою людина. Волосся, щораз рідше на тім'ї, спереду збилося у напівсивий вихор, якого він, розмовляючи, без кінця сердито загладжував, немов за кожним разом втирав у голову порцію зосередженості. Його прізвище, Роудс, було вишите жирними оранжевими літерами на кишені оливкового комбінезона. Він говорив, втягуючи в себе слова й уривчасто відсапуючись між фразами.
— Хорошого мало. Судячи з того, що ви кажете — мотор працює, а машина не йде,— там щось із приводом чи з карданним валом. Якби йшлося тільки про двигун (він сказав "двіггун", і за цим словом крилося щось незвичне, щось, що пульсувало, жило і давалося любити), я б послав туди "джип", а так не знаю навіть, чим можна зарадити. Мій буксир поїхав на Дев'яте шосе, там аварія. А свій гараж у вас є?
Він вимовив "гараж" з наголосом на першому складі: "га-раш".
— У нас в Олінджері всі звертаються до Ела Гаммела.
— Якщо хочете, я приїду по вашу машину вранці,— сказав містер Роудс.— Раніше ніяк не виходить: оці двоє,— він показав на робітників, що замшевими подушечками полірували світло-сіру тушу "Лінкольна" (чоловік у смокінгу вже ритмічно поплескував по долоні гаманцем з крокодилячої шкіри),— ці двоє кінчають о десятій, і залишаємось тільки я та ще двоє, котрі зараз на Дев'ятому шосе. Так що вам, мабуть, на одне вийде, коли ви подзвоните до себе в Олінджер, щоб там зайнялися нею з самого ранку.
Батько сказав:
— Значить, ваша остаточна думка, що на сьогодні — плакала моя голівонька?