— Може, це мене гідра отруїла?
— Хвилиночку, Джордже. Хто там?
Доктор Аплтон просунув у двері свою широколицю лису голову підстаркуватої сови.
Пітер,— сказав він, і похмура атмосфера його дому одразу ж, мов од променя сонця, проясніла від його мудрої старечої доброти. Хоч доктор приймав мене, коли я з'явився на світ, та пам'ятав я його відтоді, як вчився у третьому класі Постійно страждаючи від того, що батьки вдома сварилися,— старші хлопці після уроків не давали мені проходу, а в школі на перервах насміхалися з моїх плям, які від усіх цих хвилювань кинулися ще й на обличчя,— я зліг з простудою, що ніяк не хотіла минати. Ми жили бідно і тому не квапилися кликати лікаря. На третій день покликали, бо гарячка не спадала. Пригадую, я сидів, підпертий двома подушками, на широкому батьківському ліжку. Шпалери, стовпчики ліжка, книжки з малюнками на ковдрі поруч мене — все це носило печать благодушного отупіння, як буває при високій температурі; я раз у раз ковтав слину й витирав очі, та все одно вони сльозилися, а в роті весь час було сухо. На сходах почулася швидка, енергійна хода, і до кімнати разом із мамою ввійшов товстий чоловік в коричневім жилеті, з товстим коричневим портфелем у руці. Він глянув на мене і, обернувшись до мами, різким голосом фермера спитав: — Що ви зробили з дитиною?
У доктора було дві незвичайні прикмети: він мав близнюч-ку-сестру і псоріаз, як у мене. Сестра його звалася Естер Аплтон і викладала в нашій школі латину й французьку. Сором'язлива стара панна, широка в талії, вона, на відміну від свого лисого брата, була сивокоса та й нижча за нього зростом. Однак носи у них, короткі й гачкуваті, були ідентичні; взагалі схожість між ними вловлювалася відразу. Я довгі роки не міг примиритися з неймовірною думкою, що ці двоє статечних старших людей колись вискочили разом з утроби однієї матері, і через те вони й досі здавались мені певною мірою дітьми. Естер жила тут-таки, разом з братом. Він був колись одружений, але дружина його чи то померла, чи просто зникла багато літ тому за невідомих обставин. У доктора був син, Скіппі, значно старший від мене, але, як і я, єдиний нащадок; колишній учень мого батька, він тепер вчився на хірурга десь на Середньому Заході — в Чікаго, Сент-Луїсі чи, може, в Омасі. Таємнича доля матері Скіппі була тим загадковіша, що доктор Аплтон не належав до жодної
кви нІ реформатської, ні лютеранської, і взагалі, як казали, ні в що не вірив. Про цю третю незвичайну його прикмету я дізнався з чужих уст. Другу — псоріаз — мені відкрила мама; до мого народження ця напасть була тільки у них двох. Через неї, казала мама, він і хірургом не став, бо якби йому прийшлося закасати рукави і показати свої рожеві струпи, хворий на столі, певно, заволав би від страху: "Лікарю, зцілися сам!" І дуже шкода, казала мама, бо, на її думку, руки в нього були золоті, йому б краще руками працювати, аніж діагнози ставити. Вона часто розказувала, як він, мазнувши один-єдиний раз, вправно й енергійно, ватним тампоном на паличці, вилікував її хронічно хворе горло. По-моєму, вона свого часу була в захопленні від доктора Аплтона.
А зараз він стояв у сутінку приймальні, нахиливши до мене бліде, кругле, напружене обличчя, і розглядав моє чоло. Потім сказав:
— Шкіра ніби чиста.
— Поки що нічого,— відповів я.— Найгірше буде в берез-ні-квітні.
— На лиці майже немає,— сказав він.
А я, бач, гадав, що й зовсім немає. Він узяв мої руки — я відчув у цьому дотику ту енергійну впевненість, про яку говорила мама — і почав на світлі, що точилося з кабінету, розглядати мої нігті.
— Так,— сказав він.— Цяточки є. А груди як?
— Нікудишні,— мовив я, налякавшись, що доведеться йому показувати.
Він кліпнув важкими повіками і пустив мої руки. Доктор був без піджака, рукави сорочки вище ліктя перехоплені чорними гумками, схожими на вузенькі стрічки жалоби. Перед животом, затягненим у коричневий жилет, погойдувався золотий ланцюжок кишенькового годинника. На шиї висів стетоскоп. Він клацнув вимикачем, і люстра з коричнево-оранжевого скла на чорному металевому каркасі хлюпнула в кучугуру газет на столі калюжками світла.
— Почитай, Пітере, поки я з твоїм татом скінчу. З кабінету почувся серйозний батьків голос:
— Пустіть малого сюди! Нехай чує, що ви мені скажете. Що судилося мені, суджено і йому.
Я заходив з острахом — боявся застати батька голим. Та він був одягнений і сидів на краєчку невеликого стільця з трафаретною голландською різьбою. У цій яскраво освітленій кімнаті лице його було біле, як полотно. Шкіра обвисла, в кутиках ледь усміхнених губ виступила слина.
— Але що б тобі не судилося, малий,— сказав він до мене,— не бажаю тобі мати діло з ректоскопом. Бр-р-р!
— Их-ха,— крекнув доктор Аплтон, опускаючи своє важке тіло у крісло, що оберталося довкола осі й було наче спеціально припасоване до нього. Короткі пухкі руки з вправними білими пальцями звично вмостились на гнутих різьблених бильцях, що на кінцях загорталися досередини.
— Ваша біда в тому, Джордже,— сказав він,— що ви завжди були ворогом власному тілу.
Щоб не заважати їм, я присів на високій білій металевій табуретці біля столика з інструментами.
— Правду кажете,— озвався батько.— Терпіти його не можу, таке воно мені осоружне. Сам не знаю, як з біса вийшло, що воно мене п'ятдесят літ проносило.
Доктор Аплтон зняв з шиї стетоскоп і поклав на стіл — той сіпнувся й завмер, наче вбита гумова змія. На столі — широкому й старомодному, з відкидною кришкою — було повно рахунків, пакетиків для пілюль, рецептурних бланків, карикатур, повирізуваних з журналів, порожніх пляшечок для ліків, а ще латунний ножик для розрізування конвертів, синя коробка з ватою та срібний затискач у формі підкови. Святилище доктора Аплтона ділилось на дві половини: одна тут, де був його стіл, стільці, підставка для хірургічних інструментів, вага, таблиця перевірки зору і квіти в горшечках, а по той бік столу, за перегородкою з матового скла — друга, святая святих, де на полицях, наче пляшки з вином чи шкатулки з коштовним камінням, зберігалися ліки. Сюди він зникав після огляду чергового пацієнта, виринаючи за якийсь час з одною-двома пляшечками вже готових ліків, і звідти всякчас пахло аптекою — сумішшю солоду, ментолу, амоніаку і сушених трав. Цей цілющий аромат можна було зачути ще у вестибюлі з його постілкою, гравюрою і гіпсовою підставкою для парасольок. Доктор крутнувся на своєму кріслі, повертаючись обличчям до нас; лисина в нього була не така, як у Майнора Креца — у того вона нерівномірно блищала, виказуючи всі западини й опуклості черепа. А в доктора здіймалась полого і гладко, обтягнена ясною, з відсвітом, шкірою,— лиш де-не-де на ній виднілися рожевуваті плями, які, мабуть, тільки я й помічав, знаючи, що це — псоріаз.