— Твої книжки на підвіконні,— сказав він.— Ти їв кашу? Я огризнувся:
— Сам кажеш — часу нема.
Я зібрав підручники — блідо-голубу латину, де обкладинка трималась на чесному слові, елегантно-червону алгебру цьогорічного випуску — щоразу, як я перегортав сторінки, у ніздрі бив гострий, свіжий запах паперу,— і велику пошарпану книжку з природознавства, що його викладав мій батько. Сіра палітурка була прикрашена тисненим трикутником із зображеннями динозавра, атома, що променів, наче зірка, і мікроскопа. На спинці і на торці попередній власник вивів синім чорнилом здоровенне слово ФІ ДО. Цей розгонистий надпис виглядав тепер зворушливо і вбого, наче всіма забутий ідол. Фідо Хорнбекер був зіркою футболу, коли я ходив до сьомого класу. Серед імен на внутрішньому боці обкладинки, де моє стояло останнім, я так і не зміг визначити ім'я тієї, що була закохана у Фідо. З п'яти осіб я був першим хлопцем, якому припала ця книжка. Четверо попередніх — Мері Хеффнер; Евелін Мейз, Крихітка; Рея Фурствайблер; Філіда Л. Герхарт — злилися в моїй уяві в одну німфу з не-виробленим почерком. Можливо, вони всі любили Фідо.
— Хто ощадить час на їжі, тратить на здоров'ї,— сказав дідусь.
— Малий, як і я, тату,— озвався батько.— Я теж ніколи не мав часу наїстися. "Ану, прожро, гайда з-за столу!" — оце тільки й чув. Злидні — жахлива річ.
Дідусь не знав, що йому робити з руками, а його високі черевики на кнопках нервово совгалися по підлозі. Він був прямою протилежністю батька, бо, проживши чималий шмат життя, гадав, що може відповісти на всі запитання і залагодити всі непорозуміння — тільки б його слухали.
— Я б пішов до доктора Аплтона,— виголосив він, прокашлявшись так обережно, наче мав у горлі японський папір.— Я його батька добре знав. Аплтони в нашій окрузі здавен живуть.
Він сидів під вікном, залитий білим зимовим світлом, і порівняно з батьком, чия круглоголова постать чорно бовваніла проти мерехтливого полум'я, здавався більш витонченим витвором природи.
Батько підвівся.
— Кожного разу, як я приходжу, він починає вихвалятися.
У кухні знялася якась метушня. Вискнули і з гуркотом зачинилися двері; почулося гарячкове шкрябання об підлогу. Собака з розгону влетіла у вітальню. На килимі Леді ніби зависла в нерішучості, розпластавшись під тягарем своєї радості. Вона несамовито гребла лапами під себе, наче пливла на місці по злинялому темно-червоному килиму, з якого, хоч і наскрізь протертого, все ще можна було нашкребти жмутики бузкового пуху — "мишки", як їх називала бабуся, коли ще жила, а килим цей лежав у нас в Олінджері. Нетямлячись від щастя, що її впустили, Леді вертілася, як граната, начинена добрими вістями,— кудлатий вир бурхливого захвату із смердючим запахом скунса, якого вона випатрала ще тиждень тому. Шукаючи собі покровителя, вона метнулася була до батька, та біля мене круто повернула, стрибнула на диван й у вияві нестримної вдячності лизнула дідуся в лице.
За своє довге життя він не раз постраждав від собак і боявся їх.
— Марш, мар-рш! — протестував він, відвертаючи обличчя і впираючись своїми тонкими красивими руками в білі груди Леді. Голос його звучав з якоюсь дивною гортанною силою, начеб виривався з не знаних нам диких і темних глибин.
Леді тицьнулась тремтячою мордою йому у вухо і так шалено замахала хвостом, що журнали посипались на підлогу. Знялася метушня: батько кинувся на виручку, та поки він добіг, дідусь уже сам звівся на ноги. І всі ми, разом з собакою, що крутилась під ногами, гуртом посунули в кухню.
Мама, мабуть, прийняла це збіговисько за живий докір, бо крикнула просто нам в обличчя:
— Я впустила її, бо не могла слухати, як вона гавкає!
Здавалось, вона от-от розплачеться,— я був приголомшений. Адже моє власне вболівання за Леді було нещире. Та й не чув я, щоб вона гавкала безперестанку. Кинувши оком на мамину шию, що вкрилася плямами, я вже знав — мама лиха. Зненацька мені закортіло вирватися звідси — вона сипнула в загальне замішання таким пекельним жаром, від якого все довкола почало злипатися. Я ніколи до пуття не знав, чого вона шаленіє,— це приходило й відходило, як зміна погоди. Може, й справді її добивали оті безглузді суперечки між батьком і дідусем? Може, це я щось зробив не так — надто демонстративно гаяв час? Щоб вмилостивити її гнів, я вже в куртці, сів за стіл і знову взявся до кави. Кава однаково була загаряча. Ще один ковток геть-чисто позбавив мене відчуття смаку.
_ Ого, малий! — сказав батько.— Вже без десяти! Як ми
зараз не рушимо, мене з роботи викинуть.
— Це по твоєму годиннику, Джордже,— сказала мама. Раз вона заступається за мене, значить, причина її гніву — не Яж— По нашому у вас є ще сімнадцять хвилин.
— Ваш іде неправильно,— відказав він.— Зіммерман з мене шкуру спустить.
— Вже йду,— сказав я, підводячись. Перший дзвінок давали о восьмій двадцять. До Олінджера їхати двадцять хвилин. Я відчував, як час, убуваючи, стискається довкола мене. Стінки порожнього шлунка терлись одна об одну.
Дідусь почалапав до холодильника, де зверху лежав буханець меєрівського хліба в яскравій упаковці. Він так явно силкувався зробити це непомітно, що всі мимоволі видивилися на нього. Дід розгорнув вощений папір, витяг звідти скибку білого хліба і, зігнувши навпіл, акуратно засунув у рот. Рот у нього був напрочуд еластичний; під попелястими вусами відкрилася раптом беззуба вирва й одним махом поглинула хліб. Ця його спритність незворушного канібала завжди виводила маму з рівноваги.
— Тату,— сказала вона,— чи ви не можете почекати з тим нещасним хлібом, поки вони виберуться з хати?
Я востаннє сьорбнув пекучої кави і почав проштовхуватися до дверей. Ми всі збилися докупи на лінолеумі поміж дверима, стіною, де цокали й дзижчали годинники, холодильником і раковиною для зливу. Утворився чималий затор. Мама, пробиваючись до кухонної плити, ніяк не могла розминутися з власним батьком. Той втягнув живота і став схожий на темний стручок, що приліпився до дверцят холодильника. Мій батько стояв навитяжку, на цілу голову вищий від нас, і поверх наших голів сповіщав своїй невидимій публіці: