Я все частіше думаю про це. Думаю, що моє фальшиве ниття є велетенським гріхом. І неправдою. Адже життя прекрасне. Попри всі на світі тягарі і хвороби.
7 листопада
У Бахмачі. Простуда вигнала-таки мене з Tea-Rose Cell до многошумної квартири, яка перманентно перебуває у стані магнітофонної сусідської облоги. Приїхав позавчора, повністю недужий і розбитий. І все ж, незважаючи на суєту, галас, тупіт над головою тощо, відчуваю полегшення. Надто вже заповзялася проти мене самотність. Надто вже безвихідне заціпеніння опанувало; перша ознака — перестав ходити на прогулянки до лісу. Та й куди ти підеш, коли температура під 40, страшний нежить і кашель, що роздирає душу…
Відтак, будемо готуватися до глибоководного занурення в зиму. Щойно одужаю — поїду до Матіївки, заберу книги, папери, нотатки і виписки. І більше не буду возити їх туди всі, — якщо, звичайно, доживу до наступної весни. Вже переконався, що лежать там вони мертвим вантажем, припадають пилом. Спонукуваний миттєвим спонтанним імпульсом, я везу туди Флобера або Ґете, "Панчатантру" або Жан-Поля — щоб так жодного разу й не розгорнути, опинившись у парадигмі, де все відбувається за іншими, позалітературними правилами. Або ти граєш у цю гру — Tea-Rose Cell, біософія, біомедитації, риболовля і тривалі прогулянки до лісу — або граєш у "кабінет" і "часопис". Суміщати, поєднувати їх в одній гібридній химері стає дедалі тяжче — і від початку малопродуктивно.
Але найголовніше — не потрапляти у перевернутий догори ногами режим. Ніч — мертва для праці, перші думки заявляються о п'ятій ранку. Або не з'являються.
Знову лежить переді мною листівка із репродукцією Бройґелевої зими. На тлі ясно-синього неба з білосніжними хмарами стоїть тополя з останніми листками. Перед вікном батькового і мого кабінету. Як убого я став писати. Як довго я помираю.
Порожні вулиці, вітер. "Не вітаймося тут, серед вулиць дивних, пустельних, повних вітру, дощу і криків наляканих птахів…" Кінець століття. Кінець тисячоліття. This is the end.
"Може, ще вдасться…" — хотів написати за звичкою. І зупинився. Бо чого тобі хочеться, щоб воно вдалося? Книги? Осяяння? Святости? Слави?
Хочеться спокою і рівноваги, хочеться тихої любови і притульности, хочеться неквапливости. Бодай одного співрозмовника. Бодай одного читача. Увімкнути свою музику, де б не було людських голосів, лише клавесин, віолончель, тиша падаючого за вікном снігу, свічка, відображена у зимовій шибі, запашна кава, келишок бренді й ароматна міцна сиґара — такою пригощав нас із Чубаєм в Англії тамтешній дід-українець із навіки забутим тепер ім'ям.
14 листопада
За вікном — сніги, смеркло блискавично. Сьогодні вночі дочитав "Європейську літературу і латинське середньовіччя" Е. Р. Курціуса, зробив останні виписки. Від перенапруження і поганого освітлення луснула судина у правому оці. Прокинувся пізно, ніяк не можу прийти до пам'яті. Ця книга приголомшила мене — ще більшою мірою, ніж "Осінь Середньовіччя" Й. Гейзінґи, яку прочитав рівно десять років тому. Думаю тепер, що наші з Василем Івашком прозріння щодо джерел античности, які прорвалися на поверхню у "Камені" Зерова тощо, були "скоропостижними". Усе набагато складніше. Хоча в цілому концепція може залишатися неушкодженою, проте вона потребує дуже багатьох уточнень.
Насамперед — за Курціусовою схемою. Яким було шкільництво в Україні? Що саме з античних auctores (і кого саме з них) читано і трансльовано далі? Далі — тобто аж до покоління Зерова, умовно кажучи — "покоління 90-х" (до якого, між іншим, належить і Курціус). Бо саме на цьому поколінні, саме на цих постатях, які принесли "сподіваний плід" (чи квіт), усе й уривається. Яким чином, далі, ця лектура, топіка, сюжети впливали на саме українську творчість? Адже Україна — це суцільна перервність. Адже якраз тут брак тяглости є однією з найхарактерніших рис (чого? культури? традиції? історії? — всі три означення є "синонімами" якраз тяглости, а не дискретности).
"…I сута радість усміхнеться нам // Без перебоїв, ґанджу та утрати", — писав приречений Зеров. Просто руки опускаються перед таким обсягом матеріалу — і перед неодноразово згадуваною відсутністю (бібліотеки, знання мов, елементарної матеріальної забезпечености для подальших studium…). Адже Курціус — це втілення тяглости, родовитий і забезпечений. Його мати — графиня з шістсотлітнім родоводом, дід — відомий дослідник античности. Він сорок років займався безперервною науковою працею. Він народився у цьому дискурсі — і помер у ньому (в Римі).
Що натомість "ми"? Слов'яни-варвари. Знищення еліти у 30-х. І подальша дебілізація. До сьогоднішнього дня. Можна не сумніватися, що вона триватиме й далі. Провінційні, сільські хлопчаки з побожно, широко розплющеними на "міт Европи" очима, в яких лускають судини від перенапруження. Адже це принципово інший світ, "світ навиворіт", перелицьована "Енеїда", "земля неспівпадінь". Хоч як би ми тужилися — хоч як би ми тужили, ця земля залишається саме такою, "свинею, що пожирає власних дітей".
І я дедалі більше переконуюся, що й це було спадком романтичної юности — захищати "високу" культуру, ідентифікувати себе з Європою і "європейськістю", захищати від "тутешніх" П. Куліша і М. Зерова, ідентифікувати себе з "неокласиками"…
Бракує коштів на це, любі мої. Мама знову, як і щодня, пішла на вокзал торгувати пиріжками, щоб заробити нашій сім'ї на хліб, а мені на чай, щоб я успішніше рятував "високу" культуру. Здається, аж тепер я починаю розуміти О. Гриценка і його поставу в "Нарисах популярної культури". Він визнав це ліпшим, ніж бути парвеню "європейськости" і тулити свої п'ять копійок туди, де рахунок давно переступив за межу мільярдів.
16 листопада
За вікном шалений вітер змітає сніг із дахів, хурделить; світло відімкнули, воду також. Користуюся нагодою — денним світлом — і пишу. Погано спав уночі, власне, не міг заснути; уставав курити, молився, пив краплі, перевертався з боку на бік. Уривки думок, намагання не думати, припинити хаотичний внутрішній монолог — і знову думки, незакінчені або непочаті фрази. Нічого мені не боліло, тільки дихати було важко. Відтак цілий день ходжу напівпритомний; витрушував килими, прибирав у квартирі, сходив до "Руслана" і купив за мамині гроші коробку чаю "Принцеса Нурі" (2.50). Відніс кілька ложечок заварки Кашці, той зрадів, бо вчора пригостив мене останнім. Рябко, Ласка і Боцман ласували кісточками з учорашньої гуски, ми чаювали, але розмова не клеїлася, як і завжди останнім часом. Відсутність об'єднального коду. Раніше таким кодом був чай. Але від багатолітнього вжитку код затерся, зужився, став засмальцьованим, наче книжки, колись такі нові і привабливі, на полицях Кашчиної бібліотеки.