Казка

Страница 3 из 3

Яновский Юрий

— Прошу вас уклінно,— сказав м’яко дід,— розкажіть нам що-небудь...

— Гаразд,— озвався гість, запалюючи другу цигарку й дмухаючи на старих димом,— я був у бойовій групі, яка нищила гітлерівських посіпак. Отож. Може, чули, лежав один забитий під міським цвинтарем?

— Евентуально, чув про цей випадок,— прошепотів дід, стримуючи в собі розпач і ридання. Так от кого він мав у себе в хаті! Бідний "Мисливець"...

— Були ще справи,— продовжував молодий,— коли я знешкодив одну негідницю, яка, втершися до підпілля, видавала наших...

— Ви її вбили також?

— Її ліквідувало гестапо. Так би мовити, свої свою не пізнали. А нам цього й треба. Ім’я у неї, пам’ятаю, було якесь зовсім не арійське — Броня...

— Броня?! — пошепки вимовив дід.

— Атож, Броня. Вам знайоме це ім’я?

— Ні,— твердо відповіла мати загиблої Стефи, відомої в підпіллі як "Броня".

— От і добре,— зазначив Лесь,— воно було, безумовно, не справжнє. Справжнє вона відмовилась назвати.

Старі довго мовчали, прибиті й понімілі, гість терпляче чекав.

— Дозвольте вас затримати? —почав старий, відчувши, що мовчанка затяглася.

— Тільки коротенько,— посміхнувся гість,— оце допалю цигарку та й піду, хочу не спізнитися до кіно. Завітаю ще раз, я не знав, що ви такі безпомічні...

Дід пройшовся по кімнаті — він завжди так робив, коли хвилювався й хотів відновити нормальний кровообіг. Портрет Стефи висів на стіні за спиною Леся, брови її були насуплені, вона чекала батькового двобою з ворогом. Старий осідлав носа старенькими окулярами, щоб краще бачити вираз обличчя,— ні, не вбивці, а доньки,— й голосом рішучого наказу кинув:

— Огляньтеся й подивіться на портрет на стіні!

Лесь оглянувся й встиг стримати вигук подиву.

Повів очима на старих. Обличчя його стало жорстоке й нахабне.

— Не знаю,— процідив він,— мабуть, ваша родичка?

— Тільки не здумайте брехати,— закричала мати,— хіба це не ота сама "Броня", яку ви вбили?!

Дід, відгороджений від Леся столом і пічечкою, ступив крок назад до дверей, заклав руку за спину, хутко повернув у замку ключ, витяг його і жбурнув у відчинену кватирку. Важкий ключ уже вилітав на вулицю без шкоди, та вітер попхнув кватирку йому назустріч. На пішохід брязнули скалки розбитої шибки. Дід, опанований раптовою думкою, схопив з етажерки поруч важкий словник, кинув теж у вікно, слухав, як слідом за вереском битого скла на вулиці знявся гомін. Лесь кинувся до дверей, вдарився всім тілом, але двері були дубові й міцні. Донька на портреті посміхнулася, це встиг помітити старий за мить до того, як Лесева рука відштовхнула його в кут і він упав на підлогу.

— Ключ,— зашипів Лесь,— швидше ключ, повинен бути ще один ключ!

Стара сиділа на ослінчику біля пічки й не ворушилася, затуливши рот обома руками. Дід через силу звівся на ноги, мовчки стояв, дивлячись негідникові просто в обличчя.

— Ні, молодий чоловіче,— сказав він,— ні! Ви звідси не вийдете!..

Його знову було пожбурено на підлогу, й Лесь топтався зверху. Потім нахилився до діда й дав роботу кулакам, вимагаючи ключа. Стара мовчки схопила тоді кочергу, яка лежала поруч, і, не заплющуючи очей, махнула нею щосили, ударила Леся по голові. Вперше в житті у неї знялася рука на живу істоту. Лесь тицьнувся обличчям просто в діда й затих. Стара стягла зі столу рушника й міцно скрутила ним катові руки. Потім зіпхнула його з безтямного діда й дідовим поясом скрутила ще й ноги. Лесь прийшов до пам’яті, став борсатися, щоб звільнитися. Не звертаючи на нього уваги, стара підвела діда з підлоги, посадила на ліжко, дала напитися, витерла закривавлене обличчя. Донька на портреті виразно посміхалася, коли старий на неї поглянув з-під запухлих повік.

— Розв’яжіть мене,— голосно наказав Лесь,— це вам так не минеться!

Дід устав з ліжка і, спираючись на стіл і стільці, добрів до зв’язаного, зупинився над ним.

— Так от ви які, панове вбивці,— помалу вимовив старий. Бабі здалося, що він марить. Про всяк випадок вона підійшла до нього й міцно обняла за талію. Так вони стояли над поверженим зрадником і вбивцею,— двоє посиротілих батьків у великому сумі й гніві.

— І отак ви хочете пролізти до лав чесних людей.— Заговорив дід голосно й твердо,— хочете обдурити нас, приховати чорне минуле, стати з нами поруч?! Навіщо це вам? Невже ми повіримо, що ви бажаєте виправитись! Ні, вбивця нашої доньки, ви хочете сховатися серед нас! Щоб слушної для вас хвилини встромити ніж нам у спину... Не вийде!.. Панове націоналісти, гиньте разом з Гітлером!

Серед глибокої тиші кімнати почувся з коридора шерхіт ключа, якого обережно вставлювано до замкового отвору в дверях. Ключ повернувся, двері прочинилися, на порозі став,— так, це був сам "Іван Іванович" із великим пакунком у руці.

— Вирішив востаннє скористатися з ключа. Здрастуйте, вільні громадяни. Довгенько мене не було в місті, через те із запізненням. Підходжу, а тут саме вікна б’ють. Думаю, треба поспішати — хтось громить мою явку!.. От, мамо, хіба не казав я вам, що наше діло справедливе, прогнали окупанта, приніс гостинців на радощах! Знаю, знаю, не кажіть нічого, все знаю про Стефу... Бачу, ви без мене не марнували часу. Зараз по нього прийдуть і заберуть.

"Іван Іванович" міцно обняв діда, а в старої поцілував, як завжди, руку. І все було, як у казці...