Станіслав Лем
Казка про короля Мурдаса
--------------
Станіслав Лем
Кіберіада
Київ, Дніпро, 1990
(c) Український переклад, М. Гандзій, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.
--------------
Після смерті доброго короля Геліксандра трон перейшов до його сина Мурдаса. Це засмутило всіх, бо Мурдас був марнославний і боягузливий. Він звелів, щоб його звали Мурдасом Великим, а сам боявся протягів, духів, воску, бо на натертому воском паркеті можна зламати ноги, родичів, бо вони заважають владарювати, а найбільше — ворожби. Як тільки відбулась коронація, він одразу звелів, щоб у всьому королівстві позамикали двері й не відчиняли вікон, понищили всі скриньки для ворожби, а винахідника машини, що відганяла духів, нагородив орденом і премією. Машина й справді була добра, бо духів він ніколи не бачив. Боячись протягів, король ніколи не виходив до парку і гуляв тільки в своєму великому замку. Якось, прогулюючись коридорами і анфіладами, він опинився в старій частині палацу, де ніколи ще не бував. Спершу він зайшов до зали, в якій стояла механічна лейб-гвардія його прапрадіда, ще з тих часів, коли не знали електрики. В другому залі король побачив таких же заіржавлених парових рицарів, але все це не цікавило його, і він хотів був уже вертатись, коли враз зауважив маленькі дверцята, на яких було написано "Не заходити". Дверцята вкривав грубий шар пилюки, і король, може, й не доторкнувся б до них, коли б не той напис, що дуже його обурив. Як це так, йому, королю, наважилися щось заборонити? Довелося докласти чималих зусиль, щоб відчинити рипучі двері, а тоді крутими сходами король зійшов до покинутої башти. Там він побачив старезну мідну скриню з рубіновими вічками, ключиком і лядою. Король зрозумів, що це — скриня для ворожби, і знову розгнівався, що всупереч його велінню її залишено в палаці. Та йому раптом спало на думку, що хоча б один раз, а таки можна спробувати, що воно таке, оте ворожіння скрині. Тож він навшпиньки підійшов до неї, повернув ключик, а коли нічого не вийшло, постукав у ляду. Скриня хрипко зітхнула, заскреготав механізм, і скриня ніби скоса глянула на короля рубіновими вічками. І тоді король пригадав, що так само скоса дивився на нього Ценандр, батьків брат, який віддавна був його наставником. Королю майнула думка, що напевне то дядько підмовив залишити ту скриню йому на злість, бо чого б їй дивитися скоса? Дивно якось стало в нього на душі, скриня, затинаючись, поволі заграла понуру мелодійку, ніби хтось лопатою стукав по залізному надгробку, і тоді з-під ляди випала чорна картка з жовтими, наче кістка, рядками машинопису.
Король добряче перелякався, проте не зміг уже. погамувати своєї цікавості. Він схопив картку і помчав до своїх покоїв. Коли залишився сам-один, він вийняв її з кишені. "Подивлюсь, але так тільки, для годиться, одним оком",— вирішив він і подивився. На картці було написано:
Била зла година — билася родина,
Брат пішов на брата, син лупцює сина.
Казанець парує — синовець лютує,
Швагер, курва клята, не втече від ката!
Не вгашаймо духу, гей же, зух на зуха,
На війну рушаймо — буде потеруха!
Йди, дідусю, внучки, йдіть, я навчуся, як вас бить.
Зліва трах, справа — гряк! Тут шуряк, там свояк!
Хай вітчима хтось потрима — дивись в оба, бий у лоба!
Лежить зять, трун аж п'ять; упав тесть — шоста єсть!
Синку, зашморга принось! Так іздавна повелось:
Родичі нам любі, та лише по згубі.
Била зла година — шаліла родина:
На кого напали, того й потоптали.
Клади до могили, сам тікай щосили,
Хто не заховавсь — того закопають сонного! [1]
Король Мурдас так злякався, що йому аж в очах потемніло. Він був у розпачі від своєї легковажності, через яку запустив оту скриню для ворожіння. Та пізно вже було жалкувати: він знав, що треба щось робити, аби не дійшло до найгіршого. В нього не було й тіні сумніву щодо змісту віщування: він уже давно мав підозру, що йому загрожували найближчі родичі.
Правду кажучи, хтозна, чи було це саме так, як ми тут розповідаємо. В усякому разі, закінчилось усе дуже сумно, навіть жахливо. Король наказав стратити всю свою рідню, і тільки один його дядько, Ценандер, в останню мить утік, переодягнувшись на піанолу. Але і йому те не допомогло, бо його відразу схопили і він поклав голову під сокиру. А Мурдас міг 'з чистим сумлінням підписати вирок, бо дядька спіймали, коли він підбивав на заколот проти монархії.
Так несподівано осиротівши, король надів на себе жалобу. На серці йому вже полегшало, хоча й було сумно, бо за своєю вдачею він, власне, не був ані лихий, ані жорстокий. Та недовго тривала спокійна Мурдасова жалоба, бо якось спало йому на думку — а що, коли в нього зостались якісь родичі, про котрих він не знає. Будь-хто з підданих короля міг бути якимось його далеким родичем; і Мурдас час від часу велів стратити того або того, але й це не давало йому цілковитого заспокоєння, бо ж, власне, хіба можна бути королем і не мати підданих, тож як їх усіх замордувати? Він став такий підозріливий, що наказав приклепати себе до трону, щоб його ніхто не зіпхнув з нього, на ніч надівав, на голову панцерний ковпак і весь час тільки й думав, що його вчинити. Нарешті він учинив таку незвичайну річ, таку незвичайну, що сам би, мабуть, до неї не додумався. Найпевніше, що його намовив на неї мандрівний торговець, переодягнений на мудреця, або, навпаки, мудрець,переодяг-нений на торговця — про це розповідають по-різному. Розповідали, ніби палацова сторожа бачила, що вночі король упустив до своїх, покоїв якусь замасковану постать. Одне слово, одного дня Мурдас скликав до себе всіх двірцевих будівельників, майстрів-електриків, настроювачів та бляхарів, і оголосив, що вони мають звеличити його особу, та так, щоб їй не було рівних в усьому світі. Цей наказ виконали надзвичайно швидко, бо начальником проектного бюро король призначив заслуженого ката. Електрики і будівельники рядами йшли, несучи дроти і шпулі, а коли розбудований король заповнив своєю особою весь палац так, що був одночасно й на фасаді, й у підвалах, й у флігелі, дійшла черга до ближніх прибудов. За два роки Мурдас заповнив собою увесь центр міста. Не досить показні будинки, а отже, не гідні того, щоб у них поселилася монарша думка, було поруйновано, і на їхньому місці збудовано електронні палаци, так звані Мурдасові підсилювачі. Король поволі, але без упину розбудовувався, багатоповерховий, ретельно припасований, живлений персональними підстанціями,— отже, став цілим столичним містом і не зупинився в його межах. Настрій у нього поліпшився. Родичів не було, мастила й пасік уже не боявся, оскільки йому не треба було й кроку ступити, бо він був водночас скрізь. "Держава — це я" — не без пихи казав він, адже,крім нього самого, що заповнив рядами електричних будівель площі й алеї, ніхто вже не жив у столиці, крім, звісно, королівських пилососів та особистих витирачів пилу. Вони пильнували королівських думок, що линули зі столу до сталу. Так усе місто оповило розпростерте на довгі милі задоволення короля Мурдаса, що вдалося йому досягти вічної й повної величі, а надто сховатися скрізь, як наворожила йому машина, адже він став всюдисущий у цілій державі. Наймальовничіший вигляд де мало в сутінках, коли король-велетень, паленіючи, мов заграва, зблискував вогниками-роздумами, а потім поволі згасав, поринаючи в заслужений сон. Та через деякий час темінь безпам'ятства перщих нічних годин то тут, то там поступалася місцем тьмяному жеврінню миготливих зблисків. То починали роїтися монарші сни. Бурхливими лавинами марень пропливали вони крізь будівлі, що аж починали світитись уві тьмі їхні вікна, і цілі вулиці зблискували то червоним, то ліловим світлом, а особисті пилососи короля, простуючи безлюдними сходами і відчуваючи, як чадять розігріті кабелі в Його Королівській Величності, крадькома зазирали у мерехтливі вікна і стиха говорили: