Із глибини лісу доноситься далекою луною: "Ми рушили Чугайстера шукати!"
Бабуся.
Йой, горенько! Скажіте, добрі люди!..
У хащинах і дикий звір заблуде.
Агій, куди ви? Темно, бездорожнє!
Вернітеся!.. Не можна так... Не мо-о-жна.
Кидається бігти за дітьми, але не витримує стареньке серце. Лиш крок чи два — і бабуся, хапаючись за груди, падає.
Молода Смерічка.
Померла сива горлиця в знемозі.
Хто ж заспокоїть діточок в тривозі?
Столітній Бук.
Зціліть старенькій серденько, Карпати,
Не можна їй сьогодні умирати.
Бабуся. лежить нерухомо, як мертва. А може, й справді померла бідна. Хіба знесеш стільки всього жахного та в одну коротку літню нічку. Ні, ворухнулася, звелась на руки важко-важко і шепоче.
Бабуся.
Йой, дітоньки, та що ж я наробила,
Оманою довірливих згубила!
Бабуся. нерухомо дивиться в гірську місячну далечінь Молода Смерічка. печально тулиться до Столітньою Бука.
Над галявиною повільно й урочисто пролітає Золотава Птаха. Вона крилом торкається сивої бабусиної голови і відлітає туди, де зникли діти.
Золотава Птаха (співає).
В громадді каміннім,
В гнізді соколинім
Родились орлятами ви.
І крила простерши,
На подвиг уперше
Злетіли під регіт Сови.
Я Птаха Злотава, —
Звитяга і слава —
За вами услід полечу.
У ночі тривожні
Ліси бездорожні
Надіями вам освічу.
Мужайтеся, діти,
Невтомно ідіте —
Хай путь перед вами страшна.
До щастя і волі,
До світлої долі
Сміливих виводить вона.
ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ПЕРША
Рівна полонина край гірського рідколісся. Петляста стежина, яку ледь помітно у високих травах, розходиться на два боки. То тут, то там поодинокі буки, смереки. Вони крислаті, густокронні, бо зростали на просторі. А одна, найвища, мабуть, найрясніша, смеречина, з корінням вивернута нічною бурею, лежигь, простягає своє віття до стежини, мов говорить: "Підведіть мене, я ще довго буду прикрашати цей край".
Ясний, але досить студений ранок. З гір на долину легеньким серпанком стікають тумани, і там, де розривається серпанкова пелена, під сонцем спалахують роси, немовби ті краплини не з води, а з казкового горючого кришталю. Довкола усе таке чисте, буйне і соковите, яке можна зустріти, мабуть, лише в щедротах карпатської природи. Навіть повалена бурею смерека ще довго не засохне, не помре, хапаючись за землю останніми корінцями.
На полонинку до роздоріжжя стежок виходять Юрасик і Ганя... Вони дуже стомлені, одежка аж до плечей зволожена росою. Проте на обличчях не видно смутку і страху, вони сяють збудженням і радістю. Це, мабуть, тому, що після тривожної ночі настав світлий ранок і вже недалеко до Черемошу, до зустрічі з добрим Чугайстром.
Юрасик.
Ізнов стежки розбіглися в два боки.
Гірські плаї, неначе ті потоки,
Розходяться галузками щомиті.
Усі Карпати ними оповиті.
По котрій нам іти тепер, Ганнусю?
Ганя.
Не знаю... Але я вже не боюся.
Це уночі лякалася до дрожу.
Я прийняла за відьму дику рожу.
Старі пеньки здавалися вовками
Між травами густими і гілками.
А отоді, як щось в кущах шугало
І ти дістав кремінчик та кресало
Й почав кресати — я мов задубіла.
Що то було?
Юрасик.
Здається, кізка біла.
Ганя.
А коби вовк?
Юрасик.
Усіх страшить кресало,
Говорять, що б у лісі не гасало.
Ганя.
Іще мене Сова лякала всюди.
Як закричить, аж холодіють груди.
Юрасик.
Надалі сов не бійся, будь обачна.
Ганя.
Удень — то ні, а ніччю йой як лячно!
Юрасик.
Кого б спитать, куди до Черемошу?
Ганя. А ти ж ходив із татом до Тимоша?
Юрасик.
Торік було, не годен пригадати.
Ганя.
У птахів, кажуть, можна запитати.
Край полонини між низеньким рідколіссям засяв уранішньою росою могутній Столітній Бук, а біля нього Молода Смерічка. Вони такі ж самісінькі, як ті, що стоять в бору біля одинокої гуцульської хижі. Здається, вчора вечором знялися і пішли слідом за малятами і тепер разом з ними зупинилися ось тут, над полониною, аби дізнатися, що ж далі буде з їхніми любими гуцулятами.
Молода Смерічка.
Скажи, дідусю, чи говорять птахи?
Столітній Бук.
Говорять всі пташки, жуки, комахи.
А особливо Птаха Золотава,
Що світиться, немов ясна заграва,
Як люди, розмовляє. Бо дівчатком
Жила вона у цих борах спочатку.
За ге, що світлу волю шанувала,
Їй доля злотні крила дарувала.
Й тепер вона усім, хто йде до волі,
Стрічається у лісі чи у полі
Та вказує, куди іти-ступати.
А вже малим вона як рідна мати.
То задзвенить тихенько, зашепоче,
То заспіває пісню серед ночі.
Ганя.
Так, так, у птахів треба запитати,
Коли не знати стежечки до хати,
І як у хащі заведе Блудика,
Де в шпичаках росте малина дика, —
Пташки хоч відки виведуть додому.
І навіть розмовляють по-людському.
Я знаю, як їх кликати-гукати.
Мене не раз цього учила мати,
Коли жива була. Послухай, погукаю;
Хтось відгукнеться із трави чи з гаю.
Синиці-сестриці,
Я дам вам водиці,
Посиплю зернята,
Мої пташенята.
Вкажіть-но, сестрички,
Стежину до річки.
Юрасик.
Не чуть нічого. Вийму сопілчину
І "ластівку" заграю для почину,
А потім соловейком засвищу я,
Можливо, прилетить котрась, почує.
Юрасик виймає свою мережану денцівку і починає грати. Сопілочка дзьохкає ластівчиним голосом, а потім підпадьомкає, мов перепілка, солов'єм заливається на всі лади, синицею, щигликом жвавим. На чистий і ніжний голос Юрасикової сопілки з усіх боків злітається птаство. В галуззі дерев, в росяниці трави, перепурхуючи з крони на крону або в кружлянні підіймаючись до неба, засвистіли, защебетали, затьохкали птахи. І не можна відрізнити, де сопілчин голос, де пташиний.
Ганя.
Йой, скільки їх уже злетілось, Юрку.
Я бачу он сизесеньку голубку,
Он соловейка бачу і синицю,
А на ліщині золотаву птицю.
Чи не жар-птиця часом? Аж палає...
Юрасик.
Казали, їх немає в нашім краї,
Уже давно покинули Карпати.
Ганя.
Все 'дно я буду у пташок питати.
Синиці-сестриці,
Я дам вам водиці,
Посиплю зернята,
Мої пташенята.
Вкажіть нам, сестрички,
Доріжку до річки.
Ганя не говорить, а тоненько-тоненько, наче пташина, наспівує. Юрасик в лад їй виграє на сопілчині. Ще й ще повторює свій виклик Ганнуся, на всі голоси пташині заливається денцівка, а потім замовкає. І чують діти, як одна пташина: "Ганцю-Ганцю, я гратиму, а ти іди до танцю".
Ти чуєш, Юрцю, кличе танцювати.