Казка про Чугайстра

Страница 6 из 14

Воронько Платон

Із глибини лісу доноситься далекою луною: "Ми рушили Чугайстера шукати!"

Бабуся.

Йой, горенько! Скажіте, добрі люди!..

У хащинах і дикий звір заблуде.

Агій, куди ви? Темно, бездорожнє!

Вернітеся!.. Не можна так... Не мо-о-жна.

Кидається бігти за дітьми, але не витримує стареньке серце. Лиш крок чи два — і бабуся, хапаючись за груди, падає.

Молода Смерічка.

Померла сива горлиця в знемозі.

Хто ж заспокоїть діточок в тривозі?

Столітній Бук.

Зціліть старенькій серденько, Карпати,

Не можна їй сьогодні умирати.

Бабуся. лежить нерухомо, як мертва. А може, й справді померла бідна. Хіба знесеш стільки всього жахного та в одну коротку літню нічку. Ні, ворухнулася, звелась на руки важко-важко і шепоче.

Бабуся.

Йой, дітоньки, та що ж я наробила,

Оманою довірливих згубила!

Бабуся. нерухомо дивиться в гірську місячну далечінь Молода Смерічка. печально тулиться до Столітньою Бука.

Над галявиною повільно й урочисто пролітає Золотава Птаха. Вона крилом торкається сивої бабусиної голови і відлітає туди, де зникли діти.

Золотава Птаха (співає).

В громадді каміннім,

В гнізді соколинім

Родились орлятами ви.

І крила простерши,

На подвиг уперше

Злетіли під регіт Сови.

Я Птаха Злотава, —

Звитяга і слава —

За вами услід полечу.

У ночі тривожні

Ліси бездорожні

Надіями вам освічу.

Мужайтеся, діти,

Невтомно ідіте —

Хай путь перед вами страшна.

До щастя і волі,

До світлої долі

Сміливих виводить вона.

ДІЯ ДРУГА

КАРТИНА ПЕРША

Рівна полонина край гірського рідколісся. Петляста стежина, яку ледь помітно у високих травах, розходиться на два боки. То тут, то там поодинокі буки, смереки. Вони крислаті, густокронні, бо зростали на просторі. А одна, найвища, мабуть, найрясніша, смеречина, з корінням вивернута нічною бурею, лежигь, простягає своє віття до стежини, мов говорить: "Підведіть мене, я ще довго буду прикрашати цей край".

Ясний, але досить студений ранок. З гір на долину легеньким серпанком стікають тумани, і там, де розривається серпанкова пелена, під сонцем спалахують роси, немовби ті краплини не з води, а з казкового горючого кришталю. Довкола усе таке чисте, буйне і соковите, яке можна зустріти, мабуть, лише в щедротах карпатської природи. Навіть повалена бурею смерека ще довго не засохне, не помре, хапаючись за землю останніми корінцями.

На полонинку до роздоріжжя стежок виходять Юрасик і Ганя... Вони дуже стомлені, одежка аж до плечей зволожена росою. Проте на обличчях не видно смутку і страху, вони сяють збудженням і радістю. Це, мабуть, тому, що після тривожної ночі настав світлий ранок і вже недалеко до Черемошу, до зустрічі з добрим Чугайстром.

Юрасик.

Ізнов стежки розбіглися в два боки.

Гірські плаї, неначе ті потоки,

Розходяться галузками щомиті.

Усі Карпати ними оповиті.

По котрій нам іти тепер, Ганнусю?

Ганя.

Не знаю... Але я вже не боюся.

Це уночі лякалася до дрожу.

Я прийняла за відьму дику рожу.

Старі пеньки здавалися вовками

Між травами густими і гілками.

А отоді, як щось в кущах шугало

І ти дістав кремінчик та кресало

Й почав кресати — я мов задубіла.

Що то було?

Юрасик.

Здається, кізка біла.

Ганя.

А коби вовк?

Юрасик.

Усіх страшить кресало,

Говорять, що б у лісі не гасало.

Ганя.

Іще мене Сова лякала всюди.

Як закричить, аж холодіють груди.

Юрасик.

Надалі сов не бійся, будь обачна.

Ганя.

Удень — то ні, а ніччю йой як лячно!

Юрасик.

Кого б спитать, куди до Черемошу?

Ганя. А ти ж ходив із татом до Тимоша?

Юрасик.

Торік було, не годен пригадати.

Ганя.

У птахів, кажуть, можна запитати.

Край полонини між низеньким рідколіссям засяв уранішньою росою могутній Столітній Бук, а біля нього Молода Смерічка. Вони такі ж самісінькі, як ті, що стоять в бору біля одинокої гуцульської хижі. Здається, вчора вечором знялися і пішли слідом за малятами і тепер разом з ними зупинилися ось тут, над полониною, аби дізнатися, що ж далі буде з їхніми любими гуцулятами.

Молода Смерічка.

Скажи, дідусю, чи говорять птахи?

Столітній Бук.

Говорять всі пташки, жуки, комахи.

А особливо Птаха Золотава,

Що світиться, немов ясна заграва,

Як люди, розмовляє. Бо дівчатком

Жила вона у цих борах спочатку.

За ге, що світлу волю шанувала,

Їй доля злотні крила дарувала.

Й тепер вона усім, хто йде до волі,

Стрічається у лісі чи у полі

Та вказує, куди іти-ступати.

А вже малим вона як рідна мати.

То задзвенить тихенько, зашепоче,

То заспіває пісню серед ночі.

Ганя.

Так, так, у птахів треба запитати,

Коли не знати стежечки до хати,

І як у хащі заведе Блудика,

Де в шпичаках росте малина дика, —

Пташки хоч відки виведуть додому.

І навіть розмовляють по-людському.

Я знаю, як їх кликати-гукати.

Мене не раз цього учила мати,

Коли жива була. Послухай, погукаю;

Хтось відгукнеться із трави чи з гаю.

Синиці-сестриці,

Я дам вам водиці,

Посиплю зернята,

Мої пташенята.

Вкажіть-но, сестрички,

Стежину до річки.

Юрасик.

Не чуть нічого. Вийму сопілчину

І "ластівку" заграю для почину,

А потім соловейком засвищу я,

Можливо, прилетить котрась, почує.

Юрасик виймає свою мережану денцівку і починає грати. Сопілочка дзьохкає ластівчиним голосом, а потім підпадьомкає, мов перепілка, солов'єм заливається на всі лади, синицею, щигликом жвавим. На чистий і ніжний голос Юрасикової сопілки з усіх боків злітається птаство. В галуззі дерев, в росяниці трави, перепурхуючи з крони на крону або в кружлянні підіймаючись до неба, засвистіли, защебетали, затьохкали птахи. І не можна відрізнити, де сопілчин голос, де пташиний.

Ганя.

Йой, скільки їх уже злетілось, Юрку.

Я бачу он сизесеньку голубку,

Он соловейка бачу і синицю,

А на ліщині золотаву птицю.

Чи не жар-птиця часом? Аж палає...

Юрасик.

Казали, їх немає в нашім краї,

Уже давно покинули Карпати.

Ганя.

Все 'дно я буду у пташок питати.

Синиці-сестриці,

Я дам вам водиці,

Посиплю зернята,

Мої пташенята.

Вкажіть нам, сестрички,

Доріжку до річки.

Ганя не говорить, а тоненько-тоненько, наче пташина, наспівує. Юрасик в лад їй виграє на сопілчині. Ще й ще повторює свій виклик Ганнуся, на всі голоси пташині заливається денцівка, а потім замовкає. І чують діти, як одна пташина: "Ганцю-Ганцю, я гратиму, а ти іди до танцю".

Ти чуєш, Юрцю, кличе танцювати.