Моя перша нагорода — це була "Заворожена королівна" ("Сьпйонца крулєвна")20. Довго я носився з нею та зберігав її, немов якусь святість, і довго світ уявлявся мені не як дійсність, лиш немов заворожена з'ява.
ГІМНАЗІЯ
Одного погідного пополудня, року Божого 1805, по Спасі, перед бережанський ратуш заїхало декілька возів та одна велика жидівська брика зі шкіряною будою. По втомлених конях та по запорошених людях знати було, що Приїхали здалека.
З брики, з-під буди, виліз один мужчина в духовнім і чотирьох у світськім одягу. Духовний мав на собі довгу рясу, яку звали реверендою, і чорний капелюх з великими крисами; очі за окулярами. Зі світських один був підстаркуватий, огрядний, якому візник мусив помогти зіскочити з брики, три інші були молодші й жвавіші.
За брикою торохтіли вози. З них вискакували молоді хлопці, літ 10 до 18, одягнені всіляко, бідніше і достатніше, як котрого батьки могли вирядити в дорогу.
За тими возами дорогою від замку до ринку надтягали драбинасті підводи, навантажені столами, лавками, скринями, шафами й клунками всіляких розмірів і різної форми.
За ними й поруч них бігла товпа цікавих бережанців. Часи були тривожні, воєнні, Наполеон не давав Європі спокою, його ім'я залітало навіть у найглухіші кутки.
Вечоріло, як бережанський ринок, від ратуша до церкви й до гирла Адамівки, заповнився возами й людьми. Не бракувало й бургомістра, радних города Бережан і видніших достойників міста.
Вітали вони приїжджих гостей та складали їм свої побажання. Гомоніла німецька мова, перемішувана деякими латинськими словами й зворотами. По короткому привітанні бургомістр казав відчинити головну ратушеву браму і впровадив гостей у сіни. Тут віддав найстаршому приїжджому добродієві ключі від дверей, що вели з сіней на поверх, і всі подалися туди по дерев'яних, скрипливих сходах.
Незабаром стали за ними виносити на гору привезений вантаж, покарбовані студентськими ножиками лавки та поляпані чорнилом столи й шафи. Виносила їх приїзд-на молодь, перекидаючись жартами й школярськими дотепами.
Скінчили й собі полупотіли по сходах нагору, а порожні вози покотилися на підсіння двох заїздних домів.
Цікаві бережанці постояли ще трохи перед засміченим соломою та паперами в'їздом до ратуша і розійшлись по своїх мешканнях, вдоволені з пережитих вражень.
Тільки вода на могутніх бережанських лотоках шуміла, а на недалеких полях підпелітькали перепелиці.
Так перенеслася достопам'ятного 1805 року, року битви під Аустерліцом і Шенбрунського миру, caesareo regia gymna3bi* зі Збаража до Бережан і розтаборилася в бере-жанському ратуші, де граф Потоцький відступив для неї даром цілий перший поверх разом з безплатним топливом для кільканадцятьох залів. Там вона й перетривала поверх сто літ на славу й чималу користь не лиш Бережанщини, але й цілого краю.
♦
Кажуть, що кожний початок важкий, і початки бе-режанської гімназії не були легкі. Відбігала вона дуже далеко від того типу середньої школи, до якого ми привикли.
Мала тільки шість класів, бо сьомий й восьмий класи називалися філософією, й абсольвенти гімназії в Бережанах мусили йти на філософію до Львова. Зате п'ятаки й шестаки тішилися куди більшою повагою, ніж за наших часів. Шестакові професори здебільша казали dominus*0 (по-німецьки "Sie"), а як хотіли його покарати, то не робили того прилюдно, в класі, лиш кликали до кабінету "на чорну каву'9, від якої чорно ставало в очах. Розсерджений професор не грозив шестакові "шевцем" і не називав його "свинопасом", лише казав: "Ich werde Sie in die Gamaschen stecken lassen", себто: "віддам вас до війська", що було не будь-якою погрозою, хоча би тому, що у війську тоді служилося літ двадцять.
Гімназія стояла під проводом префекта, директором був місцевий староста, його заступником латинський парох, а на візітацію приїздив зі Львова один із латинських каноніків, що був одиноким інспектором усіх шкіл в краю. Наукова програма не була надто велика: вчили мови — латинської, грецької, німецької й дещо польської історії, географії та математики. Найбільше вимагали латини й німецької. Рідною мовою у школі не вільно було говорити. Хто забувся і промовив слово, діставав на шию "signum", або "Sprachzeichen", себто книжечку, оправлену в дощечки, в яку вписувано ім'я, прізвище й характер винуватця. Мусив він ходити з тою відзнакою так довго, поки не лриловив котрогось зі своїх товаришів на тому ж гріху.
." Цісарсько-королівська гімназія (лат.). — Ред. Пан (лат.). — Ред.
Тоді перекидав "вцршт" зі своєї шиї на його. В суботу господар класу переглядав "сігнум" і карав усіх, що були там вписані, а останнього найбільше. Не був це якийсь окремий бережанський винахід, такого жорстокого способу науки латинської мови вживали також у Західній Європі. Але зате по-латинськи балакали бережанські ученики краще, ніж рідною мовою.
Української мови ані греко-католицької релігії довгі часи не вчили. Наші предки ходили на науку латинської релігії. Навіть свят наших не святкували. Що лиш 1827 року вийшов декрет з цісарської канцелярії, щоби у школах, де є четвертина учеників греко-католиків, десять днів святочних греко-католицьких було вільних від науки.
Зате латинські свята, особливо ж "Боже Тіло"21, обходили дуже величаво.
Та найсвяточніше відбувався кінець шкільного року. Тоді великою занавісою закривали іконостас у церкві*, а на місце тетраподу ставили довгий стіл, прикритий зеленим сукном. За тим столом сідав на першому місці староста, як директор гімназії, а коло нього праворуч і ліворуч інші достойники. Префект давав рукою знак, із хорів гриміла могуча "інтрада", грана військовими сурмачами. По інтраді ретор, себто один із учнів шостого класу, виголошував панегіричну промову і старенький префект відчитував прізвища найкращих учнів кожного класу. "Ріаетосіопаи БШІЇ"**... імярек, на хорах "туш". Знову прізвище преміянта і туш, і так аж поки не пролунали прізвища всіх найкращих учнів гімназії.
Довго ціле місто дивилося на них як на героїв дня, а деякі з них, як ось, приміром, пізніший наш митрополит Литвинович22, що все був першим у класі, перейшли до історії.