Алан цього не помітив, його погляд прикували море, корабель і шлюпка.
— Будь, що буде! — вигукнув він, коли я розповів про те, що бачив. — Скоріше б ішла шлюпка, інакше не вберегти мені своєї голови.
Частина берега, де ми стояли, була довга і плоска, по ній було добре йти під час відпливу. В одному місці її перетинав невеличкий, порослий травою струмок, що впадав у море, а піщані пагорби в тому місці, звідки він витікав, утворювали щось схоже на укріплення міста. Що діялося там, за ними, не можна було побачити, наш зір виявився безсилим, так само як наше нетерпіння не могло прискорити хід шлюпки; час теж ніби зупинився у напруженому чеканні.
— Мені дуже хотілося б знати, — почув я голос Алана, — який наказ дістали наші переслідувачі. Наші голови оцінено в чотириста фунтів, але чому вони не стріляють, Деві? їм було, б зручно стріляти з вершини отого довгого піщаного насипу.
— Цілком виключено, — зауважив я. — У них немає рушниць. Все готувалося надто таємно, пістолі у них ще можуть бути, а рушниці — не думаю.
— Можливо, ви й маєте рацію, — мовив Алан, — але я б хотів, щоб шлюпка пливла скоріше.
Алан ляснув пальцями і почав кликати човен посвистом, як кличуть пса.
Човен на той час уже подолав третину відстані, а ми спустилися до самого берега, де мої черевики погрузли в м'якому піску. Далі нам не лишалося нічого іншого, як терпеливо ждати, дивитися на човен і якомога менше думати, що готуються робити наші вороги он за тим піщаним горбом, над яким кружляють сполохані чайки.
— Яке чудове, приваблююче місце, щоб бути на ньому пристреленим, — промовив несподівано Алан. — Слухайте, чоловіче! Я б не відмовився позичити у вас мужності.
— Алане! — вигукнув я. — Що я чую? Ви самі — втілення мужності, взірець справжньої волі та характеру. Я ладен довести це, коли б хтось наважився висловити сумнів.
— І дуже помилилися б, — остудив він мій запал. — Головна, притаманна мені риса — це проникливість та деякий досвід. Що ж до стійкої, витривалої, холодної мужності, то я й підметки вашої не вартий. Погляньте зараз на обох нас отут на березі. Я стою і просто згоряю від нетерпіння чимскоріш поїхати звідси, а ви, наскільки я знаю, ще вагаєтесь, їхати вам чи ні. Гадаєте, я міг би лишитись? І не подумав би! Хтось інший — тільки не я. По-перше, у мене не вистачило б мужності, по-друге, я вже казав, що я людина прониклива, а тому подумав би, що, лишившись, можу накликати на вас біду.
— Он куди ви хилите! — вигукнув я. — Алане, можете морочити старих бабусь, а не мене.
Спогад про ту спокусу, яка приваблювала мене в лісі, робив мене твердим, як сталь.
— Мені треба бути на побаченні, — вів я далі. — Я домовився зустрітися з вашим кузеном Чарлі. Дав йому слово.
— Що ж, хотів би, щоб ви його дотримали. Але оці головорізи за пагорбом не дадуть вам зустрітися, та й навіщо вона вам, та зустріч? — говорив він загрозливо й серйозно. — Скажіть мені, мій любий! Вам заманулося бути викраденим, як леді Грейндж? Чи, може, вам більше до вподоби, щоб вас проткнули кинджалами і загребли отут в піску? А може трапитись ще й інше — вас судитимуть разом з Джеймсом. Хіба їм можна вірити? Хіба вам так дуже хочеться всунути свою голову в пащу Сімона Фрейзера та інших вігів? — додав він з сумом у голосі.
— Алане, — вигукнув я, — всі вони сволота і брехуни, в цьому я згоден! Але ж, повірте, треба довести, що і в країні злодіїв може бути хоч одна порядна людина! Я дав слово і дотримаю його. Я давно вже сказав вашій родичці, що не спасую ні перед яким риском. Пригадуєте? Це сталося в ту ніч, коли було вбито Червоного Коліна. Я не зупинюсь. Престонгрейндж обіцяв мені життя; якщо він зрадить, то я одразу ж вмру.
— Добре, добре! — не перечив Алан.
Увесь цей час наші переслідувачі не виявляли будь-яких ознак своєї присутності. Деякі з них, як я згодом дізнався, ще не прибули на той час до призначеного місця, а ті, що прийшли, розбрелися поміж пагорбами у напрямку Джіллана. Зібрати всіх до гурту було нелегко, а шлюпка тим часом усе наближалась. До всього наші переслідувачі виявилися боягузами, звичайною зграєю конокрадів, які ще не перевелися в окремих кланах горян. У них навіть не було порядного вожака. І що довше й пильніше вони дивилися на мене та Алана, тим, мабуть, менше подобався їм наш вигляд. Може, хто й зралив Алана, тільки не капітан. Він сам сидів у шлюпці, стернував і заохочував веслярів, вкладаючи у цю справу всю душу. Ось вони вже зовсім близько, кілька хвилин — і шлюпка чиркне берега; на обличчі у Алана вже просяяла радість швидкого порятунку, коли раптом наші переслідувачі у відчаї, що здобич вислизає з їхніх рук, а може, з наміром сполохати Енді зчинили за пагорбом неймовірний галас.
Крик цей був таким несподіваним і загрозливим (та ще на березі, який здавався зовсім мертвим), що шлюпка зупинилася.
— Що це може означати? — пролунав голос капітана, бо ми вже могли чути один одного.
— То мої друзі, — відповів Алан і побрів мілкою водою до човна. — Деві, — звернувся він до мене, зупиняючись. — Деві, хіба ви не їдете? Мені важко розлучатися з вами.
— Ні, Алане, — кинув я йому вслід.
Він якусь мить вагався, стоячи по коліна в солоній воді, а потім заговорив знову.
— Що ж, коли ви самі встромляєте голову у зашморг, то я не можу перешкодити цьому, — сказав він і зайшов по груди у воду, його підхопили, втягли у шлюпку, і та одразу ж рушила у зворотню путь.
Заклавши руки за спину, я стояв там, де він залишив мене. Алан сів обличчям до берега і невідривно дивився на мене, а човен все віддалявся й віддалявся. Нараз мої очі наповнилися слізьми, серце чомусь стислося од жалю до самого себе, здавалося, у всій Шотландії не знайдеш самотнішої за мене людини. З такою сумною думкою я повернувся спиною до моря і поглянув на піщані пагорби. Проте не побачив і не почув нічого такого, що свідчило б про наявність там людей. Так само гріло сонце, опромінюючи теплом мокрий і сухий пісок, повівав між пагорбами вітерець та кружляли, жалібно скиглячи, чайки. Піднявшись трохи вище, я помітив, як навколо викинутих морем водоростей стрибають проворні піщані блохи — єдині, здавалося, живі істоти на цьому пустельному березі. Однак я добре знав, що поблизу причаїлися люди, що за мною стежать. Переслідувачі не були воїнами, інакше вони напали б на нас раніше. У мене не лишалося сумніву, що то були звичайні злодюжки, найняті на мою пагубу; вони мали завдання або викрасти мене, або просто вбити. Враховуючи становище найманців, перше було найвірогіднішим, але, знаючи їхній характер та запал у таких справах, я припускав, що й друге цілком можливе. Від усього цього кров холола в жилах.