Та поставив її проти місяця — місяць ясно світив,— та й дивиться їй в обличчя, не пуска. То гнівна вона була на його, а то вже гніву нема, сором тільки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона, вихопилась та тікати знову. А він кричить:
— Постій, дівчино, підожди! От же, їй-бо, ти гарна!
Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала:
— Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик?
Де глечик?.. Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка.
Полягали спати — не засне вона. Усе місяць повний перед неї, просто їй в обличчя дивиться... А він нахилився до неї: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!.. А він же сказав, що гарна... Невже?.. От якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!.. Як його звуть? Він не з Ковалівки — мабуть, оврамівський... Та чого він на неї так дивився?
І спала й не спала вона... Другого дня мачуха добре попобила її за те, що стане та й стоїть, як стовпець, а діла не робить.
Та дарма! У суботу ввечері вже вона біля вікна в Одарки й дивиться, чи там він. Нема! І в другу суботу, і в третю — все його нема, і не йде він їй з думки. Коли в неділю смерком іде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:
— А здорова, дівчино! Чия ти?
Глянула — він! Так на їй і затрусилось усе. Стоїть — з місця не рушить. А він підійшов та:
— Те-те-те! Та се та, що я при місяці дивився! Чого ж ти тоді втекла?
Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що,— хотіла бігти. А він не пустив. Обняв та як пригорнув... Нічого вона вже потім не знала, нічого не чула, ні того вечора, ні другого дня,— нічого! Тільки чула, як їй на губах його поцілунки горіли.
Що далі було? Те, що вона покохала, її серце нарешті знайшло кого любити і віддалось... Ні про віщо вона не думала тоді: нехай б'ють і лають — байдуже! Їй не болить після цілування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!..
Прийшла весна весела, верба зазеленіла, соловейко затьохкав, вишні цвітом укрилися. У садок вона вийде,— серце з грудей вирватися хоче. Небо синіє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, біжать, степи, ліси зеленіють, садок увесь пахощами обнімає,— ох і красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой і світе мій милий, світе веселий та красний, як же на тобі гарно жити, вірно любити!..
Заспіває вона — сама пісня з грудей рветься; серце розцвітає, душа вгору лине. А зустрінеться з ним під вербою зеленою, під вишнею запашною, рясно квітом укритою, зустрінеться — ніч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, і любила ж вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати. Візьми мене, милий мій, коханий! Мене ще ніхто не любив,— візьми мене, бо вся я твоя! Ночі тихії, зірки небеснії! Тільки ви чули й бачили. Світе мій ясний, світе мій красний!
Минула весна, літо минає... Чи не мина з ними й щастя?
III
Ні, ще не минуло...
Садком зеленим з повітки Докія Семена випроводжає. Дійшли до перелазу. Ще б далі дівчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:
— Семеночку, соколе мій! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?
Осміхнувся Семен:
— От дурна! Тобі тільки поцілунки на думці. Не все ж цілуваться, не довіку ж обніматься!
— Не довіку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе... Тільки й віку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене — загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мій, сонце моє, щастя моє!..
Та й упилась устами йому в уста... І не одірвалась би, мабуть, якби сам він не одірвавсь:
— Прощавай!
Перестрибнув через тин та й пішов улицею...
Пішов та знов не прийшов... І тиждень, і два минуло, а його нема. І осінь прийшла, а його все нема. Вона не хотіла йняти віри тому, щоб він її кинув. А вже з неї всі дівчата сміялися...
Вона ждала і — діждалася...
Стріла таки вона його, стріла вдень серед вулиці. Кинулася вона до нього — забула, де й коли це.
— Семеночку, голубчику!
А він:
— Тю! Чи ти не здуріла!
Та й пішов... Краще б він її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась — двоє дівчат з неї сміються.
— Утік? — кажуть.— Він уже давно до Пріськи ходе...
Невже правда? Ні, не вірю! Сама піду, впевнюся! І пішла туди, на вечорниці. Він там, і Пріська там.
І не дивиться він. Вона до нього, а він від неї,— аж усі помітили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тільки як виходили, почула,— каже він:
— І чого вона, каторжна, так до мене в'язне?
Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, і йому вона каторжна стала. Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті! розірвала б усіх, задушила б, спалила б і його, і ту Пріську, і тих парубків та дівчат, що з неї сміялися, глузували, знущалися! От якби було чим — вона зараз би підпалила цю хату...
Голова її горіла, думки плутались, груди пекло... Якби чим запалити? Чи нема в неї в кармані сірників? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сірника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи піч. Вивернула карман, витрусила — нема.
Вона швидко пішла з двору, пробігла вулицею добігла до своєї хати. У вікнах не світиться,— вже полягали. Сіни незасунені, хата теж. Вона ввійшла в хату.
— Хто там? — спитався спросоння батько.
— Я! — сказала Докія і зараз же знайшла на комині сірники та й побігла з хати.
— Куди ти? — гукнув батько.
Вона не відмовила, вибігла з двору, знову пробігла вулицею, але не пішла в двір, де вечорниці, а перелізла на город і зайшла ззаду, щоб ніхто не бачив. Велика повітка була прироблена до хати. Докія зупинилася під нею.
Вона чиркнула один сірник. Він зайнявся і зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь і запалила другий. Він горів. Докія почала підпалювати їм солому у стрісі. Але солома була мокра, і сірник знову погас. Те саме було з третім і з четвертим.
"Ні, треба знайти сухої соломи. Тут єсть — тут, може, як тепло було, він, проклятий, з Пріською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!"
Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку під очеретяною стінкою і запалила. Солома затлілась і почала горіти нарешті.
"Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Від повітки вогонь на хату. І всі вони згорять".