Неси лишень одяг, там побачиш, що з дідом станеться...
Вечеряти, тітонько, дайте батькові мерщій,— втрутився Андрій,— а то мелете язиком, а батько голодний...
Зараз, зараз,— заметушилась Уляна,— дорогому гостеві нічого не пошкодую! —Вона вибігла й незабаром повернулася з цілим оберемком усякого польського одягу.— Приміряй, пане, що підійде, а я побіжу ще по господарству!
Кармелюк вибрав на свій зріст венгерку й інше; зірвав бороду, вмився й став знову, як і був колись, красенем. Неволя,-недуга і довга важка дорога змусили козака схуднути, але та худорлявість надавала його обличчю ще більше моложавості й краси.
Молодець!—вигукнув, задоволений солдат.— Такий самий... Ніби вчора розлучилися..."
— Ех, не такий, брате,— зітхнув Кармелюк і нахмурився,— Багато пропало здоров’я...
— Схудли батько,— сумно мовив Андрій.
Наживем! — махнув рукою солдат.
До хати заскочила Уляна.
— Ой мамо моя! — скрикнула вона, глянувши на Карме-дока, сплеснула руками й остовпіла.
— А що, впізнала, пані? — ласкаво всміхнувся колишній ДІД.
— Боженьку мій! Та це ж той самий пан, що я зустріла років два тому коло жидівської корчми.
— Він і є! А пані господиня і за два роки не забула?!
. — Господи, що ж це? — шептала Уляна, не відриваючи зачарованих очей од Івана.--Я думала — шляхтич якийсь... панрк... а, виходить, Кармелюк... От щастя! І в голову не могла собі взяти... ночами не спала... Про Кармелюка скільки начулася, а в очі не бачила... і невтямки... А воно, виходить, не дідич, а наш славний отаман... Ну й дивовижа!
— Спасибі за ласкаве слово... Вже коли задля першого знайомства говорити всю правду, то і я не раз проклинав красуню, яка до всіх моїх мук додала ще й туги...
— Ге-ге, друже,— ударив Кармелюка по плечі солдат,**** такий же, як був — просто з фронту й спуску немає!
— Годі вже! — махнула рукою зніяковіла господиня.^ Я ось зараз дам вам вечеряти.
Через кілька хвилин на великому столі, застеленому чистою скатертиною, красувалося вжо кілька чималих фляг з березівкою, перцівкою, вишнівкою й чорним нивом, шкварчала па сковорідці яєшня з салом, стояла миска з холодною свининою, а друга з свіжим сиром і сметаною.
— Пробач, дорогий пане! Що бог послав...— припросила з приворожливою усмішкою господиня Кармелюка і його товаришів.
— Та пошли, боже, й багачеві такої вечері! — підлестив Кармелюк.
Всі посідали. Господиня піднесла гостеві першу чарку,
— Чого ж побажати нашому любому панові отаманові? Ну, щастя, здоров’я, слави, удачі... Ні, ще ось чого: щоб коло нього було таке вірне та щире серце, яке б не допустило поставити йому пастку, яке б кинулося на самого диявола, себе б оддало йому в зуби, а дорогого б друга закрило...
— Козир-молодиця,— усміхнувся солдат,—хоч і в наш город закинула камінчика...
— А що ж, і правда,— зауважив Андрій,— не вберегли.
— Сам винен, попався на вудочку,—усміхнувся Іван,— та ще попався, як дурень, а дурня і в церкві б’ють... Ну, буде й на нашій вулиці свято! — урвав він і звернувся до господині: — Спасибі тобі за це. серце і за твою ласку, люба господинько! Вже коли б таке серце для проклятого богом знайшлося, то я б уставив його в раму і дивився б, поки очі не згаснуть... Ех, от чого б я побажав: щоб ця щаслива хвилина тяглася без кінця-краю, щоб умерти так, сидячи між друзями і не зводячи очей з такої чарівниці...
— Е, що про смерть, пане, гадати,— промовила, палаючи від захоплення, господиня,—цур їй! Живий про живе гадає...— І в очах її блиснув такий— палючий вогонь, що й Кармелюк відчув, як його сврце здригнулося й кров занур-тувала...
— Ой, ой господинько! Гостя вітати треба, але й нас забувати теж не слід,—докорив солдат.—У мене на радощах і в горлі пересохло... і живіт підвело...
—■ Пробачте, любі! — зніяковіла Уляна й налила по чарці Дмитрові й Андрієві. /
— Ну, на здоров’я! —крикнув солдат і перекинув у рот чарку.— Нам тільки першу для закону, а далі ми вже й самі підемо на штурм... Ех, друже мій, любий Іване! Що це за господиньку нам послав господь,— то кращої й ие треба... Крім того, що красуня мальована й господиня хороша, та на це ще начхати, а от людина вона завзята, просто герой, а не жінка! Хоч і в битву її з супротивником пусти, то й оком не змигне... а й нашого брата за пояс заткне... Вогонь, а не жінка, от що!.. Пхикати не буде, а з біди виручить... себе не пошкодує, а виручить... Скарб, та й годі!
— Та чого це ви мене так вихваляєте? Чи сьогодні святого похвалышка? Ну, то і я ж панові отаманові скажу, що таких вірних друзів, як ці двоє — пошукати... Про що не говорять було, а мову неодмінно зведуть на, дорогого батька... Я з їхніх слів багато про панове життя довідалась... а ось це славне одоробло, а разом і дитя, то за своїм батьком нудьгувало до сліз.
— Спасибі, спасибі! — зворушеним голосом казав Кармелюк і потискував своїм друзям руки, а господині виявляв свою прихильність і поглядами й одвертими поривами схвильованої і сп’янілої душі...
, XXXIII
Гамірливо й весело проходила вечеря. Господиня пригощала, припрошувала, сама додавала до чарки охоти, а гості віддавали належну честь і напоям, і наїдкам. Коли голод було вгамовано й потомлені щелепи стали лінивіше працювати, а по, столу тільки кружляли чарки та кухлі, то солдат звернувся до Кармелюка:
— Ну, розкажи ж нам, любий друже, яку біду ти пережив і як од неї визволився?
— Ех, кра.ще б її й не згадувати,— зітхінув Кармелюк і провів рукою по чолі, немов бажаючи стерти гіркі спогади, та як не розповісти друзям?! Про те, як мене той диявол підвів, як напоїв дурманом і напівсонного здолав цілим десятком, а то й двома, своєї челяді,— ви, звісно, чули... І челядь, напевно, теревенила та й сам ідол вихвалявся.
Слухачі мовчки кивнули головами, і Кармелюк провадив далі:
— Ну, то кинули мене зв’язаного на воза й помчали... Я вже не пригадую, як і куди,— так мене розібрала в дорозі отрута... Опритомнів я вже мало не в кам’янецькіі? тюремній лікарні... а звідти вже через тиждень перевезли мене в башту, що коло турецького мосту... посадили й прикували трьома ланцюгами до якоїсь клітки... Просто-таки замурували живого в кам’яній труні... Хоч би й ланцюгів не було, то випростатися й лягти в тій конурі не мояша ніяк. Тільки й добра, що хоч висока була, чи то мені так здавалося, але вікна не було видно, а вгорі банька тільки ледь-ледь світилася... Чи сходило сонце, чи стояло високо в небі, чи сідало — знати я не міг... Спершу догадувався, а потім і догадуватись перестав — однаково: густі сутінки, та й годі! Тільки .ніч трохи відрізнялася чорною темрявою... Але тому, що по-справжньому заснути мені, не можна було, то я спершу ночей зо три не сплющував очей, а потім знемігся і все ж таки дрімав, не розбираючи, чи то щч, чи день. Так от і сплуталося все в голові... Випускали мене з тої конури... от хоч і на допити, то теж у якісь темні мішки, де і вдень і вночі ліхтарів не згасили, так що й світу божого, і сонця красного я, либонь, понад рік не бачив... Як не осліп, то вже й сам не знаю... Розповідати вам про нелюдську муку, яку терпів, я не буду: і не розкажеш її, а тільки смутку наженеш... Одне — кістки спершу так ломило, що сам би їх потрощив, а потім тіло одубіло, і я став мало його відчувати... Неначе не моє... а дерев’яне... ледве міг ворухнути рукою і ногою... а друге — нудьга... Господи боже, яка нудьга! Немає гіршої муки на світі! Хоч би як там тіло боліло, то те пусте, а от коли душа болить, то то вже пекло! "