— Ні, пане-товаришу, зі мною ти повинен випити хоч чарку, зроби вже ласку: не відмовся!
Почувши цей голос, усі присутні одразу замовкли й розступилися, а молодичка, котра обіймала Кармелюка, онукою відлетіла від нього і в одну мить вилізла на піч. Хоч і який був п’яний Кармелюк, але і його примусив здригнутися голос незнайомого, і особливо його тон, настійний і владний, немов хтось дуже вдарив його в потилицю, і в голові його одразу стало ясніше.
Кармелюк труснув чубом, стрепенувсл, повів плечем і промовив пиховито, вдивляючись в обличчя незнайомого:
■ А чому ж це я повинен випити з тобою?
— Знайомі ми з паном, зустрічалися не раз, свате! — відповів злісно незнайомий, карбуючи кожне слово.
Невиразна тривога заворушилася в душі Кармелюка.
— — Знайомі? — протяг Кармелюк і, бажаючи стати на ноги, дужим рухом руки відсунув стола; від цього різкого руху посуд, що стояв па столі, покотився з дзвоном додолу; злякані гості шарахнули вбік.
Здається, немов я бачив десь твою червону пику.
При цих словах Кармелюка смагляве обличчя незнайомого побуряковіло.
XXXII
Ти вгадав, підлий хлопе! — скрикнув Янчевський, зриваючи з себе свиту й виступаючи наперед у шляхетському одязі.
Очі Кармелюкові палилися кров’ю. Він схопився рукою за лаву, де лежали його пістолі,-— зброї не було.
За Кармелюком була глуха стіна, проти нього стояв Яіі-чевський, ліворуч товпилися "куми", а коло дверей збився великий гурт гостей.
В одну мить хміль мов рукою зняло.
—— Зрада?! — закричав Кармелюк і, як зацькований звір, схопився на ноги... Але зараз же з жахом відчув, що сили його залишили; він сильно похитнувся й, щоб не впасти, вхопився рукою за стіну.
Демосфен був, видимо, задоволений, дивлячись на безсилля ворога. /
т Так, ти впізнав моє обличчя, злочинцю,— заговорив він пишномовно, ступнувши крок уперед,— але присягаюсь! Упізнаєш тепер і мою руку! Ти гадав, що можеш безкарно проливати кров християнську? Жалюгідний хлоп! Підле бидло!..
Та Кармелюк не дав йому закінчити мову: хрипкий крик вирвався в нього з грудей, він кинувся на Демосфена і, вче-пірившись йому в шию руками, повалив його додолу.
Але Кармелюк не міг дотримати рівноваги і сам упав па Демосфена.
У присутніх від жаху вирвався крик із грудей. Перекидаючи один одного, кинулись "куми" до дверей,— але там уже душили один одного гості, які стовпилися раніше: спохвату всі забули, іцо двері були замкнені зсередини.
— Пропали ми! Гайдамаки держать двері! — закричав не своїм голосом підставний господар.
Від його крику натовп ошаленів: одні кинулися до вікон, другі полізли на піч, треті схопилися за ножі.
Марно волав до своїх спільників Демосфен, задихаючись під вагою Кармелюка,— ніхто його не чув і не приходив на допомогу.
Між Кармелюком і Демосфеном зав’язалася одчайдушна боротьба.
Хоч Кармелюк силою набагато переважав Янчевського, однак і той мав залізні м’язи й люту впертість, тепер же, внаслідок того, що Кармелюк дуже ослаб, сили їхні майже зрівнялися. Після кількох хвилин одчайдушної боротьби Янчевському пощастило підім’яти Кармелюка під себе. Він навалився на нього всією вагою і, пригнувши обидві руки Кармелюкові до землі, закричав щосили:
— Підлі хлопи! Ниці боягузи! Про яких гайдамаків ви кричите там? То я сам замкнув двері. Збойця мало не задушив мене, а ви кинулись усі навтікача, хамове поріддя! Вірьовок сюди! Аркан йому на шию!
Підбадьорені криком свого пана, удавані гості трохи заспокоїлись і підступили до Демосфена; знайдені були заздалегідь припасені вірьовки й кайдани.
Демосфен сидів па Кармелюкові весь червоний; чуб його був розкошланий, одяг порваний і замазаний у глину; груди його високо підіймалися, дихання виривалось із свистом — побуряковіле обличчя переможця сяяло урочистістю.
Ліпших умов для закінчення орації не можна було й уявити, і Янчевський не міг пропускати такої спокусливої нагоди.
— Так,— заговорив він знову гордо,— ти впізнав мене. Це я вистежив тебе, підле страховище, щоб самому віддати в руки правосуддя. Доля твоя вже лежить на шальках страшних терезів. І от звиваєшся ти підо мною, мов жалюгідний черв’як у поросі! Один порух моєї руки, і диявольська душа твоя полетить у пекло. Але знай, мерзенний хлопе, що я не хочу бруднити своєї шляхетської руки об твою чорну кров. Смерть була б тепер тобі милосердям, але його ти не діждешся. Перед тим, як умерти, ти зазнаєш усіх мук, які тільки може вигадати кат!
Кармелюк хрипів, і синів, і робив неймовірні зусилля, щоб звільнити свої руки.
А Демосфен провадив усе далі, й що далі говорив він, то більше захоплювався своєю промовою.
— Всі зойки жертв, яких ти повбивав, не заглушать твоїх криків під ударами нагаїв! Боже правосуддя!—вигукнув велемовно Демосфен і за звичкою підніс обидві руки д’горі,— але в ту ж мить полетів стовбула додолу.
В одну мить Кармелюк скористався звільненими руками й, жбурнувши ворога вбік, сам навалився па нього й почав душити.
Демосфен посинів.
— В’яжіть його! Аркан на шию! Навалюйтесь усі! — прохрипів він, задихаючись у залізних лещатах геркулеса.
Але гості вже схаменулися: всі кинулись на Кармелюка й, незважаючи на страшенний опір, його заарканили і зв’язали йому руки й ноги.
Важко підвівся Янчевський, став на ноги й глянув з почуттям перемоги на зв’язаного розбійника. Але й зв’язаний він ще був страшний.
Налиті кров’ю очі його горіли шалом, з грудей, що ходили ходором, виривався хрипкий, переривчастий свист, па губах виступила піна.
— Ну що, собако? — промовив Демосфен, важко переводячи дух.— Може, ще й тепер кинешся на мене чи раніше вже підождеш ката?
Кармелюк глянув на Янчевського таким злим поглядом, від якого й невгамовний Демосфен побілів і позадкував.
— Піймав, як підлий ляхг обманом! — важко прохрипів Кармелюк.— Заманив, напоїв... вивів дванадцятьох на одного. Та не радій! Побачимось ми ще з тобою: і тоді я докінчу по-своєму твою орацію.
Зв’язаного, з закутими руками й ногами, забитого навіть у колодки, Кармелюка негайно відправили до Кам’янця, поминувши повітові містечка — Літин і Летичів; сам Демосфен з сильним загоном супроводжував воза із злочинцем до губернського міста і здав його з рук у руки владі.