— Дякую... Не забуду ніколи...
— Тільки, пане Адаме, треба діяти, по гаючи часу,— закінчив Демосфен, відповідаючи другові на потиск руки.
Наступного дня вранці пан Пігловський і Янчевський сиділи в кабінеті, ждучи Марину.
Пігловський поволі потягував димок з довгого чубука, Демосфен посмоктував куценьку люльку... Аж ось двері тихо скрипнули й до кімнати зайшла Марина.
Від часу останнього побачення з Кармелюком вона ще дужче поблідла, схудла, змарніла й схожа була тепер" на виснажену літню жінку. Ввійшовши до кімнати, Марина низько вклонилася панам і стала, ждучи папських наказів, коло дверей. Тривога, болісний сумнів мінилися па її обличчі...
— Гм... неважна,— пробурчав уголос Демосфен, безцеремонно розглядаючи Марину.
— А була не така,— сказав Пігловський і, вийнявши чубук, промовив:—Ай-ай, і змарніла ж ти, Марино! Тебе й упізнати важко. Ну, як живеться?
— Ой паночку ласкавий,— ледве промовила Марина, низько вклоняючись.— Двоє дітей... я сама... насилу ноги волочимо.
— Що ж так? За чоловіком тужиш?
Марина здригнулась і з жахом глянула на Пігловського. Уже один тільки виклик до пана не віщував нічого доброго, а панова зх^адка про чоловіка й присутність у дворі пана Янчевського явно загрожувала їй чимсь страшним; але, на подив її, Пігловський розмовляв і далі дуя;е лагідним тоном:
—■ Що ж, діло законне: за чоловіком скучати не гріх, тільки коли чоловік вартий того, коли він хоч жінку та дітей своїх любить, а чи любить вас твій збойця? Ех, Марино, Марино, згадай, як я довго на твій шлюб згоди не давав. Звичайно, що й казати, жінки й дівки й тепер до гайдамаки липнуть! Гарний він, а душа в нього чорніша, ніж у цигана. Чи я йому не був ласкавий пан? Людиною зробив; якби він був вірний мені слуга,— відпустив би вас усіх на волю, про те я і йому не раз казав, а він чим од-платив мені? Бунтувати хлопів почав проти мене, проти свого благодійника...
— Коли б вельможний пан не продавав його... а сам...— боязко промовила Марина й, злякавшись своєї сміливості, придушила тяяше зітхання й замовкла.
Але, на її подив, Пігловський не розгнівався, а говорив так само ласкаво:
— Та я й не думав продавати, мені ж самому його шкода; розумний був, бестія, і робітник добрий. Я ж хоті и тільки по-батьківському покарати його, в тому й сорому ніякого немає, коли свій пан карає, а він що втяв? І Ірії всьому вельможному панству мені, хазяїнові й панові свос му, мало не наплював межи очі! Злості своїй волю хотів дати, та не вдалося! А чи подумав про жінку, про дітей? Про те, що кидає їх на муку, на горе, на голодування, а може, й на саму смерть... Та коли б він вас хоч крихту любив, то заради вас терпів би... А йому що діти, що жінка! — Пігловський спинився і вп’явся в Марину допитливим поглядом.
Марина витирала рукавом очі. Панові слова немов підтверджували ті думки, які не раз роїлись їй у голові. І втрачене можливе щастя, і невтішне теперішнє горе наповнили її серце нестерпним болем, і сльози закапали з її пригаслих очей.
А Пігловський тим часом говорив ще вкрадливіше, ще з більшою приязшо:
— Ну, от і далі: скучив піп за сім’єю, не витримав розлуки, втік з москалів,— то злочин, зиичайно, але проти казни, а не проти пана; ну, й прийшов би до мене, упав би до ніг, покаявся б у всьому, як своєму панові. Я сам батько... простив би його, перевів би вас на якийсь далекий лісовий хутір... підмазав би, де. слід, і жили б, як у Христа за дверима. А він що затіяв: грабіж, розбій! Через нього й вашому братові тепер гірше...
— Та дай спокій, пане Адаме! — перебив Пігловського Демосфен.-— Хіба він з москалів заради сім’ї втік? Для розпусти він утік, щоб ловити дівчат і жінок по лісах та дорогах та безчестити їх! Він і з москалів через коханку втік! Авжеж, достеменно відомо, мені про те сам капітан розповідав: знюхався з чужою ланкою, чоловік його застукав, ну й присудили йому сто палиць, а він не був дурний та й подався на вільне превеселе життя.
Слова Демосфена вп’ялися в серце Марині нестерпним болем. їй згадалися Кармелюкові слова про те, що він утік з москалів від туги за сім’єю... Так ось вона, туга за дружиною!.. Як співав: "Змучився... стужився!" Зле й пекуче почуття закипіло в душі Марини. "Та, може, пай ще й бреше?" — мигнуло їй у голові, але почуття пекучої образи заглушило цю хвилеву думку. "Змучився... стужився",— краяли ці слова серце Марині,— і вона повірила... Дурна, дурна!.. Якби справді любив, скучав, то навідувався б, бачився... А він? Двічі заглянув за півроку! А ще кликав з собою кудись. Кликав... Тепер уже й не кличе!"
І ніби у відповідь па ці думки нещасної жінки, Демосфен провадив далі:
— Коли б за сім’єю скучав, то він би тут і приріс... Коли собака до хазяїна звикне, то її й кілком не одженеш, а твій збойця? Адже він як у пісні говориться: "Де дівчину чую, там нічку ночую, а де молодички — то там і три нічки".
І Демосфен гучно розсміявся, не одриваючи погляду від змученого обличчя Марини.
А Пігловський єхидно вів далі:
— Ти от змарніла, перевелася пі па що, ну й, виходить, не до душі йому. А чи подумай він про те, через кого твоя врода злиняла, через кого і ціле життя твоє за вітром пішло? Йому що? Гульня, море по коліна, а вам біда, вам горе, вам смерть!
Слова Пігловського знову нагадали Марині образливий чоловіків подив: "Та як же ти змарніла, Марино!" Той вигук і тоді нестерпно боляче різнув її по серцю. Тепер же, підігріта хитрими словами панів, уява надала йому ще виразнішого, образливішого змісту,—-і думка про те, що чоловік занапастить і її, й дітей, постала перед , нею дуже виразно.
— Нехай йому вже бог простить, папочку, за те, що він зробив з нами,—промовила вона, ледве стримуючи сльози, що підступили до очей.
— Простить... Ні, молодице: бог не простить, і люди по помилують! — заговорив урочисто й похмуро Демосфен, простягаючи свою долоню вгору.
І Демосфен заговорив про страшні злочини Кармелюкові, про те, що господь уже відступився від нього й сили пекла завладали його душею.
— Хіба він думає про те, що гріх його впаде й на нещасних дітей? Та чи зайшов він до вас хоч раз? Думаю, і не заглянув?