— А коли б і "що", то далі буг — це цілком у нормі... Ніякої ганьби, а сама тільки радість! Гм!.. Пиця непогана...
а в перспективи... Якщо пан дозволить, то я можу стати на його позицію... Хо-хо!
— Не до жартів, пане,— одрубав Хойнацький.— А мене все це слідство дратує... Я хотів був відкупитися, та пан запротестував.
У парадний передпокій увійшов пан асесор із своїм писарем; комісар же залишався ще на допиті.
— Ну, що, як на селі, успішно? — запитав украдливо асесор, нахилившись до свого писаря й боязко озираючись на всі боки.
— Що ж, ваша милосте,— відповів той, дивлячись на свої чоботи,— на селі погано! Пусто по хатах і коморах... все приховано й виведено... та й з усього іншого видно, що пан обібрав селян до нитки.
— Доглянув! Хе-хе! Ти ж конфіскував їх чи теж не потрусив! — скрикнув тривожно асесор.
— Все, що попадалося під руку — і сало, й пряжу, й полотна, й верети, й намисто, й курей... Котів тільки не займав...
— Ще б пак!.. А пеньонзи? Хе-хе?!
— У одної тільки баби знайшов десять злотих... Берегла в скрині на свій похорон... Вже я їх усіх лякав усякими карами... Нічого!
— А чи допитував секретно, конфіденціально, не страхом лякаючи, а ласкою спокушаючи?
— Допитував... Кажуть, що вбита пані була люта, як відьма... І що тепер на її місце покоївка... А ця покоївка була до злочину полюбовницею муляра, товариша Карме-люкового, а що самого муляра закликав пан... Нікого і в двір не пускав, а муляра допустив і в покої... Та ще кажуть, що пані наказувала панові, а що пан боявся своєї дружини... То тут я малим розумом не розкумекаю, а пан асесор дещо може собі й виудити..!
— Хе-хе! Та ти молодець,— заохотив свого писаря асесор і став терти з масною посмішкою свої чіпкі руки,— в твоєму слідстві'—цілий скарб... І я тобі дам нагороду... Сеє ми обміркуємо старанно.
В цей час почувся па ганку хрипкий голос Пігловського, супроводжуваний басом пана комісара.
— Що ж, пане, діло є зело плутане й вельми темне,— хрипко басив комісар.-—Звичайно, це розбійницький подвиг Кармелюка, але селяни в цьому пограбуванні замішані, і щоб розплутати все й натрапити на сліди лиходія... а може, й багатьох лиходіїв, треба завдати багато клопоту панству, а через те, що цими клопотами не повернеш утрати,
бо що з воза впало, те пропало,—то, на мою думку, треба панові Янчевському повернути діло так, щоб віддати його на волю божу... Інакше я неухильно приступлю... Шановний депутат наш вельми перекірливий і необачний, а закону пильнує... Ліпше хай пан вельможний порадить своєму приятелеві... знаєте... гм... "Суха ложка рота дере..." і "мзда наша — хліб наш насущний..."
— "Мзда наша..." Хе-хе! — повторив солодким, аж нудотним, голоском пан асесор, показуючись у дверях кабінету.— А на землі закон є святиня... несокрушна й неопалима навіть золотоносним вогнем. Гм! Будемо ж стояти, мій товаришу, непорушно й твердо, не спокушаючи йогомосці і не спокушаючись також ніякою панською ласкою.
Комісара здивував такий фортель асесора, і він перепитав його не тямлячи:
— То приступати без того... без усякої?..
— Ох-ох-ох! Приступати! — зітхнув асесор і підвів очі Д’горі.
Пан Пігловський поспішно покликав до зали господаря й Демосфена.
— Передусім, шановний пане,— почав лагідно, але поважно асесор,—я мушу поставити вам на око, що з слідства виявилось, що пан справедливо запідозрив селян у співучасті з гайдамаками, але понеже тут допитувати їх незручно, поєлику вони багато показати мають на паца, а страху ради затаюють, то через те ми й вирішили з паном комісаром заарештувати всіх запідозрених і відпровадити їх до Кам’янця для вящого слідства...
— Панове! — вигукнув Хойнацький.— Ви розорите мене вкрай! І так увесь хліб осипається, бо половина хлопів повтікала, а коли ви ще й другу заарештуєте, то хоч усе запали../
— Та й дозвольте, панове! Я протестую... Liberum veto,— підвівся Янчевський.— Хіба підле бидло може свідчити проти шляхетного пана? Бидло ні прав, ні голосу не має!
— Коли б селяни за свої кривди діскувались, то правда,— сумирно мовив асесор,— але на слідстві про злочинства кожен свідок... не для обвинувачення пана, звичайно, а для з’ясування злочинних дій...
— Згідно з статутом,— додав комісар.
— Ні, не згідцо,—загарячкував Янчевський,—ви й говорити щось про пана не повинні їм дозволяти, інакше ви самі будете під’юджувати бидло на бунт... Я про це од пишу панові маршалку й губернаторові.
— Що ж пан так одразу...—густо почервонів від досади й збентеження комісар.
— Панська воля. Нехай рапортує,—перервав комісара асесор.—Нам ще приємніше... Ми мирно й дружньо хотіли провадити справу, та коли немає миру...
— Та сто чортів і відьом!—скрикнув Янчевський.— Ви хотіли зняти з нього шкуру!
—— Знайти заслужену мзду! — розчулено поправив асесор.
— Панове! Краще припинімо суперечки,— заговорив Пігловський,— і поговорім миролюбно...
— Та я вельми охоче...— обізвався Хойнацький.
Демосфен демонстративно підвівся й вийшов із зали.
— Для судової справи,— почав Пігловський,—треба хлопів відпровадити до Кам’яиця, а моєму дорогому сусідові вони потрібні на жнивах... Не можна ж його, пограбованого збойцями, вщент розорити? А тому закон може або тут закінчити слідство, не відриваючи хлопів од панських робіт, або, щонайбільше, відкласти слідство до цілковитого закінчення робіт.
— Панська резонна мова,—розчулився асесор,—вельми приємна для вуха,—усміхнувся асесор.—Однак закінчити тут слідство можливості немає, поєлику злочин є вельми великий, чи не так? — звернувся він до комісара.
— М-м... авжеж... само собою...— обізвався той.
— Але відкласти допит... вказавши на непереборні й надзвичайні причини... мені здається...
— Дуже можливо... Хо-хо-хо! — перебив схвальним рокотом комісар.
— Ну от, панове, й чудово,— зрадів Пігловський.
— Атож, атож... нехай і так,— підхопив господар.— Хоч краще було б...
— Я вчора пропонував панській милості сеє міркування... тепер же такеє неможливе,—зітхнув асесор,—не належним способом уже ведено слідство, багато неподобного занесено вже в пункти відповідей... і тому подібне... Ох-ох-ох! А от щоб відкласти... сеє можливе; але разом з тим поєднано з багатьма труднощами для нас, з зайвими витратами, з неминучою витратою і праці, й часу, й грошей, поєлику онеє відкладання ми маємо цілковито взяти па свої плечі, на свій страх, на свою відповідальність, відписуючись зело хитро.