— Ох, я все відкрию!..
— Але панна все про себе,— роздратувався маршалок,— є важливіші втрати! Нехай панна сяде й розповість нам докладно все, що зпас про графа!
Феліцита пробурмотіла, звертаючись до Розалії: "З дозволу панського" й сіла на присунуте їй крісло, але в ту ж мить і схопилася з голосним стогоном.
Цей рух викликав мимовільний сміх у всіх присутніх.
— Панству смішно,— схлипнула Феліцита,— а як то було мені?
— Я думаю, не солодко,— погодився Демосфен,— але не в тому річ... Що знає панна про графа?
— Лицар... красень.
— Е! Про красу його ми вже чули досить. Чи не знає панна, що сталося з ним?
— Матка, боска! Він, мабуть, загинув! Коли він з нашою шановною панею залишався в цьому покої сам, було вже після півночі, ласкава пані відпустила всіх слуг і веліла погасити скрізь світло... Тільки я сама не спала... мріяла... і прислуха...
— Та виведіть геть цю дурепу, від неї ви нічого не дізнаєтесь,— істерично скрикнула Розалія. — Ви марнуєте тільки час, а разом з ним втрачаєте й наші пеньонзи!
— Правда, правда! Панове, проше... В погоню! Шукати... ох! — розгублено заметушився маршалок.
— Правда! Гайда до діла! — промовили Демосфен і Пігловський, встаючи з місць.
Демосфеи підійшов до Розалії й, приклавшись губами до її ручки, додав тихіше:
— Хай крулева наша заспокоїться й пробачить: адже всі мої непорозуміння — тільки наслідок любові до нашої богині й бажання якнайшвидше натрапити па слід графа.
Демосфен оглянув усі флігелі, сараї, горища, сінники, кущі в саду, рів, але ніде не знайшов ні трупа графа, ні якихось слідів боротьби чи плям крові. Треба було знайти гніздо розбійників, і тільки тоді можна було випитати в гайдамаків, що вони зробили з графом. Щоб збільшити сили, ротмістр послав у Гути й по решту уланів, які залишалися там під начальством молодого корнета.
З наказу маршалка всіх селян без винятку,— навіть жінок, дівчат і дітей,—було зігнано в один гурт, за браму і ось там виявилася нова обставина: добра третина селян маршалка, і саме найздоровша робоча сила, покинула вночі село. Від цього пан маршалок зовсім оская^енів. З дикою злобою накинувся він на тих, які зосталися, беззахисних людей, вимагаючи, щоб вони пояснили йому, куди подівся граф і куди зникла Кармелюкова зграя і ті його хлопці, котрі, напевне, до неї прилучилися. На всі ці запитання й селяни, і дівчата, й жінки відповідали, що вони нічого не знають.
Змучений маршалок запросив усіх на обід, і доблесне панство гамірливою юрбою подалося до двору.
Розмова природно трималася на нападі Кармелюка й переважно на тому, як незрозуміло зник граф.
Це зникнення, яке нічим не можна було пояснити, болісно інтригувало все товариство, а особливо маршалка й Демосфена: першого тому, що вкупі з графом пропали пе-ньонзи й діаманти, другого ж —• з тої причини, що красуня Розалія занадто гаряче турбувалася про свого рятівника.
Обмахуючи обличчя хусткою й витираючи рясний піт з обличчя, добрався, нарешті, маршалок до свого дому й зійшов на широкий ганок; за ним посунули й усі гості.
До обіду вийшла й Розалія. Занадто тривала відсутність її й гарячі турботи про зниклого графа могли породити всілякі поголоски, а Розалія цього не хотілії допустити.
Пізній обід затягся до ночі. За величезним столом, на якому було повно наставлено страв, пляшок і численних канделябрів з восковими свічками, сиділо панство, що сюди з’їхалося.
Поява красуні господині, героїні дня, викликала бурю захоплень. Безтурботні веселощі розлилися широкою хвилею по просторих покоях маршалківського палацу, на яких ще лежали сліди Кармелюкового перебування. Тепер усе , було забуте; і почуття безпеки, і розкішні страви й питво, і присутність за столом красуні господині,— все це сприяло найліпшому настрою гостей.
Тільки маршалок сидів похмурий і мовчазний: не так йому допікала пропажа дукатів,—вони становили мізерну частину його майна,—набагато дошкульнішим було те, що зникла шкатулка з діамантами.
Весела вечеря наближалася до кінця, коли до покою ввійшов одип із слуг р тацею в руці, на якій лежав запечатаний конверт. Слуга підійшов до господаря з низьким уклоном. Маршалок узяв конверта з таці й прочитав уголос:
"Доводжу до вашого відома, пане маршалку, що розбійники, ув’язнені в літинській в’язниці, уже мною звільнені й прилучені до мого загону... Остаюся ваш вічний доброзичливець Карм..." Кармелюк! — скрикнув маршалок і впустив листа на тарілку.
Якусь хвилину всі мовчали, вражені цією несподіваною й безмежно зухвалою витівкою.
Перший прочумався Демосфен.
— Сто чортів! — крикнув вій, ударяючи так сильно кулаком по столу, що аж увесь посуд кругом задзвенів.— Та він сміється з пас, цей підлий хлоп! А що, пане ротмістре, чи не моя була правда, коли я сумнівався й гадав, що відправлений у Літин розбійник був не Кармелюк?.. Коли б пан ротмістр не поспішив відправити гайдамаків у Літин, ми б не прогаяли марно цілого дня, а тепер він устиг утекти від нас. Але, панове,— Демосфен цростяг руки до панів, які зібралися за столом,— чи ми вже не шляхтичі більше, що дозволяємо бидлиськові глумитися з нас!?. Де той пес, що привіз сюди листа? — крикнув Демосфен до слуги.
Енергійний покрик Демосфсна, його полум’яний погляд і почервоніле від обурення обличчя прочумали все панство.
— Правда! — закричали кругом.— Сюди того посланця! Розкатати його так, щоб і чортам стало моторошно! Де ж той посланець?
— Він поїхав,— відповів слуга.
— Як? — проричав Демосфен, підводячись з місця й перегинаючись через стіл, від чого стілець його з гуркотом перекинувся на підлогу.— І він поїхав!? І ми знову не маємо в руці нитки, щоб піймати того негідника? Та як же ви його випустили, сто чортів вашій матері! — пакинувся він на слугу, забуваючи, що говорить у присутності дами.— Чому не затримали його?!. Знюхалися з гайдамаками, думаєте продати панів? Так не діждетесь же! Закатую вас усіх на смерть!
— Милосердя, вельможний пане, милосердя! — Слуга впав на коліна й, захлинаючись слізьми, заговорив:—Та хіба я знав... Хіба міг думати?.. І все ж вельможне панство...
А втім, розмова, що спалахнула в усіх кінцях столу, цьо-го разу одвернула Демосфена від думки негайно карати селян.