— О, господи! Чи можна ж так одчайдушно... просто їм у руки!.. То ж виродки... у них нема жалю... Коли б пан знав, які вони муки готують! — голос Олесі осікся, губи затремтіли і на віях заблищали сльози.
— Але ще рано! — офіцер усміхнувся.
— Пайові смішно,— прошепотіла гірко Олеся,— а в мене серце мало не розірвалося!
Ці слова вирвалися в Олесі з таким болем, що офіцер —здивовано глянув у обличчя молодій дівчині. Воно було красномовніше за її прості слова; пероповнені слізьми сумні очі її дивилися з такою чистою любов’ю на Кармелюка, що серце його стислося від гіркої туги.
— Дівчинко хороша,—прошепотів він тихо,—чим заслужив я такої ласки?
— Всім, всім! — палко вирвалося в Олесі.— Прошу пана, благаю: бережи себе!.. О, я б життя своє віддала, щоб урятувати тебе!..
Слова Олесі глибоко збентежили Кармелюка.
— Твоє життя,— промовив він схвильованим голосом,—
о, це багато... Сто моїх життів, поламаних, нікчемних, не варті єдиної твоєї сльози. Будь же спокійна! Заради одного твого слова не попадуся їм у руки... Ангеле мій чистий, молися за мою грішну душу!..—прошепотів Кармелюк, стискуючи руку Олесі, і швидко відійшов убік, бо в тюремному дворі почулися кроки й голоси товариства, яке поверталося з огляду.
Спершу вийшов наглядач і панство, яке його супроводило, а за ними показалися й колодники: Андрій і Явтух з товаришами, з кайданами на руках і ногах; біля кожного з них ішло по два охоронці,' озброєні тупими й заіржавле-ііими шаблями.
— Відтиснути юрбу! — скомандував офіцер.
' Солдати кинулися виконувати наказ начальника, і за хвилину майдан на чималому просторі було очищено; але глядачі, не відступаючи з поля бою, повилазили на дерева, на паркани й навіть на дахи будинків.
Колодники пройшли серед вишикуваних у два ряди солдатів. На якусь мить вони кинули погляди на офіцера, і знову на їхніх обличчях з потупленими в землю очима запанувала похмурість.
— Розсаджуй колодників по два на віз! — скомандував офіцер.
Бравий унтер, з щетинистими баками, заходився розміщувати живий вантаж. Колодників посадили в глибині возів, а кругом них посідали солдати, по шість на кожному возі, з зарядженими пістолями в руках.
Коли все було готове, офіцер попрощався з товариством, скочив на коня й гукнув:
— Рушай!
Вози рушили швидкою риссю в напрямі до виїзду з міста.
Офіцер підвівся в стременах, скинув з голови кашкета й, звертаючись до наглядача, промовив голосно й чітко:
— Прощавайте, пане наглядач, і ви, панове! Бувайте здорові. Скоро побачимося!
Спантеличені дивними словами офіцера, всі мовчки переглянулися й заніміли в невиразній тривозі, а коли перше гнітюче враження від цих дивних слів уляглося й наглядач з городничим глянули вслід колодникам, які віддалялися, їх уже не було в місті, тільки хмарка куряви вилася в кінці вулиці.
Як тільки вози виїхали риссю за місто по кам’янецькому тракту, вони зразу ж пустились учвал. Пісні солдатські за містом теж замовкли, й колодники з уланами їхали мовчки" зрідка лише потискуючи руки один одному. Ротмістр скакав па вороному коні попереду, немов показуючи дорогу, і тільки за переліском під’їхав до возів і віддав їм наказ змінити напрям: повернути назад і їхати до лісу, що синів на обрії безкінечною стіною.
Ну, що, товариші? —— звернувся він до колодників.— Чи не погрався чорт з вашою шкурою, а то й з кістками?
— Ні, батьку, бог милував,— обізвався хтось.
— Я цього тільки й боявся...
— Ой батьку любий! Спасибі за визволення! — скрикнув Андрій.— Вік тобі... всі голови!..
— Всі голови, батьку отамане! — підхопили дружно інші.
— Спасибі потім... а поки що скоріше до лісу! — скомандував удаваний ротмістр уланський.
Читач, напевно, догадався вже, що то був не хто інший, як наш Кармелюк.
— Ліворуч, опде в тому куточку лісу, пане отамане, є зручний лаз,— гукнув йому вслід один з уланів, місцевий селянин Ткачук.
— Дуже добре,—відповів отаман.
А втім, повернули до лісу з великою обережністю, щоб приховати сліди: спершу проїхали по тому ж тракту з верству назад, а потім у зручному місці, в переліску, розпрягли коні, обережно перевели їх у різних місцях, потім перенесли на руках вози сажнів за п’ятдесят убік, і запрягши їх знову, помчалися вже полем без доріг. Вози так підстрибували по нерівному грунті, по грудках та вибоях, що сі-доки ледве могли вдержатися: штовхани особливо відчутні були колодникам, бо ланцюги й кайдани врізувались їм у тіло.
— Ой братці, легше! — по витерпів Андрій.— Зніміть хоч залізо, а то геть покалічить...
— Хе, потерпи трохи,— усміхнувся Гнида.—'Захотілося ж тобі зоставаться, ну й терпи.
— Наказ батьків — і квита! — буркнув Андрій.
— Наказ!' Застав дурня богу молиться, то вій собі й лоба розіб’є...
Андрій щось хотів сказати солдатові, але віз так підскочив у цю мить, що він мимохіть прикусив язика. Нарешті улани доправилися до ярочка, розкували колодників і рушили вперед. Поки вони перебиралися по крутому схийу яру, набігла хмарка й пустився літній густий дощик...
— От оце добре,— сказав один з колодників,— хоч умиє, а то в цій клятій тюрмі пилом припали.
— А ось як заїдемо під терни, то й голови ще нам порозчісує,— промовив другий.
— Ач, мазун, чого схотів! Наче материнської ласки,— засміялись улани.
— Дощик гарний, — обізвався й Гнида,— добре замиє сліди... Скоріше тільки до лісу... ось,— палицею докинути!
Через півгодини втікачі вже були в густому лісі. Зрошений короткочасним дощиком, він розливав пахощі й ласкаво прийняв гостей у свої широкі обійми, обвіяв їх живодайною, запашною прохолодою. Всі зітхнули вільно. Потомлені коні пішли ступою і почали теж від задоволення фиркати й нагинати голови до соковитої трави.
— Почекайте, любі,— втішав їх Гнида,— пустимо па попас та пшениці підсиплемо!
І справді, довго їхати лісом не довелося; з кожним кроком уперед він ставав густіший і густіший; граб і дуб почали мінятися на в’яза й береста й, нарешті, де низина, на осику, закутану в цілі зарості ліщини, терну і всякого ча-гарника... По цих хащах правитися возами було неможливо, і втікачі змушені були спинитися в першій улоговині, тим паче що й грунт ставав багнистий і грузький.