— Йолопе! Чого вернеться, щоб схопили, як барана?
— Коли сказав, значить, вернеться,— вперто повторив Андрій.
— Думав вернутися, а тепер, може, вже й за дві верстви нема його!
— Однаково я не піду: батька самого ие покину.
— Бовдур! Хочеш, щоб із живого шкуру злупили?
— Раз мати породила,— Андрій ще дужче нахмурився.— А я не покину отамана самого в руках ворогів! Не покину!
— Ну й зоставайся собі на здоров’я, чортів сину, тільки пам’ятай, що й отаман тебе за твою дурість по голові не погладить! — злісно вигукнув солдат.
В цей час до слуху тих, які зібралися в кімнаті, серед глибокої тиші в дворі, виразно долинув далекий кінський тупіт.
— За мною, хлопці! — крикнув солдат, кидаючись до виходу на терасу.
— Хто ві мною, хлопці? Умрем за батька! — крикнув у свою чергу й Андрій, виймаючи шаблю.
— Я,— обізвався Явтух, а за ним ще двоє.
— Ну й забирайтесь до чорта в зуби! — лайнув, біжучи, солдат і в супроводі інших зник услід за фурманом у саду.
Андрій оглянувся: будуар Розалії, в якому вони тепер лишилися, був зовсім незручний для оборони: він мав троє дверей і двоє вікон, що виходили на терасу, через які не важко було влізти в кімнату.
Він заглянув у сусідню кімнату й радісно скрикнув:
— Хлопці, сюди!
То була опочивальня Розалії, наріжна кімната, що сполучалася всього тільки одними дверима в будуаром. Двоє ві-кон, які виходили д сад, були так високо над землею, що без драбини не було ніякої можливості до них долізти, і це давало обложеним велику перевагу над супротивником; крім того, проти вікон на протилежній стіні було велике трюмо, так що обложені могли, не оглядаючись, бачити все, що робилося в саду.
— Запирай вікна, закладай двері! — скомандував Андрій.
За одну хвилину двері, які вели в будуар, були забарикадовані.
— Ми тут з Явтухом станемо,— гарячковим тоном казав Андрій,— а ви по одному коло кожного вікна. Вибити по одній шибці для цівок пістолів. Стріляти влучно, не витрачати куль даремно. Кожного, хто нападає, валити на землю! Та прислухуватись, чи не почуємо крику чайки або пугача, тоді через вікна — до нього!
Та не встиг Андрій докінчити своїх розпоряджень, як крики солдатів і тупіт копей почулися вже у дворі, і за кілька хвилин увесь дім наповнився озброєними людьми.
— Сюди, сюди, тут заперлися! Вперед, хлопці! — почулася команда.
І на двері, які охороняли Андрій і Явтух, посипались сильні удари. Але двері не піддавалися.
— Неси сюди ломй, сокири! — скомандував хтось.
Стукіт подвоївся; двері тріщали, але не рушились, підтримувані залізними плечима Андрія і Явтуха.
— Ач, чортові ведмеді, та скільки їх там засіло? — прогарчав один з нападників.
— В сад! Заходь з тилу!
Почувся тупіт важких чобіт по сходах тераси.
— Ге-ге! Та їх тут не достанеш. Драбин, колод сюди!
В саду, освітленому загравою, що розгорялася, видно було як удень. Один із хлопців, стоячи коло вікна, прицілився, і один з атакуючих упав, мов сніп, на землю. Від цього пострілу нападники осатаніли. За одну мить були принесені колоди, драбини, столи, і люди полізли на приступ. Але, незважаючи на велику кількісну перевагу нападників, шанси їх були не однакові. Як тільки хтось наближався аж до вікна, хлопці зустрічали його влучною кулею, і поранений сторч ;головою котився вниз... Двері тим часом тріщали, але все ще не піддавались: їх підтримувала гігантська сила Андрія. Звичайно, кінець кінцем обложених мали взяти в полон або вкласти на місці. Але облога загрожувала затягтися надовго.
— Чи є хтось у домі з вірних слуг або панів? — звернувся офіцер до солдатів.
Точно так, ваше благородіє, валяється там одна стара жінка: так одшмагали її каналії!
— Ну, гаразд, не відступати звідси!
Офіцер пішов кудись.
Через кілька хвилин нападники відійшли.
— Щось .затівають! — тихо промовив Андрій.
— Чи не хочуть викурити нас, наче бджіл? — зауважив Явтух.
— Ні, будинку не підпалять! — заперечив Андрій.
— А може, думають виманити в сад? — спитав один із хлопців.— Бач, відійшли всі од вікон!
— Ні! Вони всі сюди навалились, на двері. На допомогу, хлопці! — тихо скрикнув Явтух.
Справді, облога посилилась; сокири й ломи застуками з такою силою, що Андрій і його товариші ледве розрізняли власні голоси.
— Сюди, на допомогу! Держи! Держи! Дивись за вікнами! Живими не здаватися! — хрипів Андрій, напружуючи останні сили.
XXI
Хлопці кинулися до дверей, зрідка поглядаючи в дзеркало, в якому відбивалися й вікна, і найближча частина саду. Нападники накидалися на двері з дикою лютістю, обложені хрипіли, навалюючись на них з одчаю останніми силами.
Захоплені обороною, оглушені гуркотом ударів, Андрій і товариші його й не помітили, як трюмо, що було коло протилежної стіни, помаленьку повернулося і в цей отвір прокралися десять озброєних солдатів і зразу ж кинулись із-за спини на оборонців дверей — переранених гайдамаків. За ними кинулися й інші.
Приголомшені цим несподіваним нападом, Андрій і його товариші рвонулися були захищатися, але солдати, які навалилися з-за спини, не дали їм можливості навіть обернутися. Від несподіваного удару меблі, які навалили гайдамаки коло дверей, впали, а з ними впали і Андрій та Явтух.
Майже тої ж миті повалились і двері, і в них удерлися всі інші солдати, перекидаючи й розкидаючи по кімнаті нагромаджені коло дверей меблі.
— В’язати живих! — крикнув офіцер.— їм на кобилі буде почесна смерть!
У кімнату ввійшов начальник загону.
— Піхто не втік? — звернувся він до солдатів.
Ні, ніхто, ваше благородіє.
— Ти дивись: тільки четверо, а наробили такого клопоту!
— Коли б не обман, живих нас не взяли б! — прохрипів Андрій, ледве вимовляючи слова.
— Го-го! Та ти хто такий будеш? — підійшов капітан до зв’язаного Андрія.
— Кармелюк! — відповів коротко Андрій.
— Брешеш, собако! — капітан штовхнув Андрія в бік ногою.
— Кармелюк,— вперто повторив Андрій.
— А ось зараз узнаємо. Приведіть сюди стареньку.
— Ваше благородіє, їм ніяк не можна! — відрапортував бравий вахмістр, вискакуючи наперед.
— Так їм ще гірше буде!..
— То принесіть!..
— Тягни стару, віслюче! — крикнув капітан і сердито тупнув ногою.
— Рад старатися, вашо благородіє! — відкарбував переляканий вахмістр, виструнчуючись, і зник у дверях.