Михайло Петрович Старидький (1840—1904) в історію української культури ввійшов як поет, перекладач, драматург, прозаїк, визначний театральний і громадський діяч другої половини XIX століття. Серед художньої спадщини Старицького значне місце — за обсягом і кількістю — займає його проза, що складається з семи романів, шести
ч повістей, понад чотирьох десятків оповідань і нарисів (кілька з них ще не розшукані), загалом близько шістдесяти творів.
Найвизначнішими з прозової спадщини М. Старицького є його історичні романи, що відображають боротьбу українського народу проти соціального і національного гноблення від половини XVII і майже до половини XIX століття. Це трилогія "Богдан Хмельницький" —-романи "Перед бурей" (1895), "Буря".(1896), "У пристани" (1897), дилогія про П. Дорошенка — романи "Молодость Мазепы" (1898) і "Руина" (1899), роман про гайдамаччину "Последние орлы" (1901) та роман "Разбойник Кармелюк" (1903). Ідея боротьби проти гнобителів соціальних і національних прав українського народу, оспівування героїв цієї боротьби, непримирима ненависть до гнобителів і щира любов до трудящих, обстоювання дружби народів — спільні риси цих романів, як і взагалі всієї прози М. Старицького.
У романі "Розбійник Кармелюк" М. Старицышй показує життя і боротьбу подільських кріпаків у першій третині' XIX ст. Поділля, як і вся Правобережна Україна (крім Києва), довгий час було під владою шляхетської Польщі. За Андрусівською угодою 1667 р. між Польщею і Росією Правобережна Україна відійшла до Польщі, і тут поступово відновлювалась влада шляхетської Польщі з фактично необмеженою сваволею панів. Так тривало до другого поділу Польщі (1793 р.), коли Правобережну Україну було приєднано до Росії. Але й після цього становище покріпаченого українського селянства мало в чому змінилося, Хоча 1797 р. указом Павла І панщина була обмежена трьома днями на тиждень, кріпаки в першій третині XIX ст. на Поділлі, замість 150—160 Днів на рік, фактично працювали від 180 до 220 днів та мусили ще відробляти два-три десятки т. зв. "шарваркових" (згінних) днів, що їх пани звичайно вимагали відробляти в найбільш гарячий час —у жнива, сівбу тощо. Становище'ж польського панства майже не змінилося. Польська шляхта одержала права російського дворянства, було збережено земський і підкоморський суди,
продовжував діяти Литовський статут, діловодство в установах і судах велося польською і російською мовами. Польські поміщики дістали право, як і по всій Росії, засилати селян у Сибір на поселення або на каторгу, віддавати позачергово в солдати. Польська шляхта займала переважну більшість посад у місцевому урядовому апараті, навіть поліція була з "місцевого дворянського стану", тобто знову ж таки з польських поміщиків.
Польське панство на Поділлі прагнуло відірвати Правобережну Україну від Росії і приєднати її до Царства Польського. Так, наприклад, у вересні 1862 р. подільське дворянство на своєму черговому губернському з’їзді склало чолобитну до царя Олександра II. Після посилання на "врочисту і добровільну" Люблінську унію 1569 р. в ній говорилося про давній вплив польської культури ї форм життя у краї. Тому подільське панство просило царя "відновити адміністративну єдність Польщі з приєднанням до неї Західного краю", тобто Правобережної України.
Соціальне гноблення місцевого українського населення було пов’язане з національно-культурним, а почасти й релігійним, що їх здійснювали польські поміщики разом з католицьким духівництвом. Тільки після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі було закрито польські школи й відкрито російські. Франц Мацкевич при висвяченні його 1814 р. в кам’янець-подільського біскупа доклявся папі римському "переслідувати всіх тих, котрі не перебувають у лоні римської церкви і не визнають главенства папи". Навіть православне духівництво, за свідченням письменника А. Свидницько-го, в 40—50-х рр. XIX ст. "кланялося панам дідичам та панам орендарям, відмовчуючись від усяких кривд, як було те й раніше".
Кріпосницький гніт з року в рік посилювався, становище кріпаків дедалі гіршало. У відповідь на це зростав антикріпосницький рух селян. В українському народі жила пам’ять про Коліївщину, про неї співали пісні, розповідали перекази і легенди. Імена Залізняка, Гонти, Швачки, Бондаренка, Письменного, Медведенка та багатьох інших видатних ватажків антикріпосницької боротьби свято зберігалися в народній пам’яті, кликали до боротьби. Селянським рухом були охоплені десятки сіл Правобережжя. Ця боротьба мала найрізноманітніші форми — від подання скарг на знущання поміщиків і аж до збройних нападів на панські маєтки. Найбільшого розмаху антикріпосницький, антишляхетський рух досяг на початку XIX ст. Характерною особливістю його було те, що, перекинувшись і в сусідні повіти Київщини та Волині, він мав форму довготривалої боротьби невеликими загонами, а не масового виступу, як було, наприклад, за Коліївщини (1768 р). У цьому русі, що тривав з 1812 року протягом чверті століття, взяли безпосередню участь понад 2700 чоловік, на панські маєтки вчинено більше тисячі нападів. На чолі цієї боротьби подільських кріпаків стояв Устим Кармалюк (1787—1835) — кріпак пана Пігловського з се-ла Головчинець, Літипського повіту (тепер село/Кармалюкове, Жмеринського району, Вінницької області).
Устим Кармалюк відзначався невтомним завзяттям у боротьбі, мужністю, винахідливістю і дивовижною силою волі. Ніщо не могло зупинити його — ні тортури, ні в’язничні мури, ні заслання на каторжні роботи в Сибір, звідки він тричі втікав. Все це, а також неабиякі організаторські здібності селянського ватажка, його безкорисливість і постійна допомога кріпакам викликало до нього повагу і любов народу, зробило його загальновизнаним ватажком, народним героєм. Саме ім’я Кармалюка наводило жах на панів, а в кріпаків викликало надію на визволення з кріпацтва, Проти антикріпосницького руху, очоленого Кармалюком, виступило все панство, на придушення цього руху була кинута поліція, навіть військо. Та ніщо не допомагало — повстання тривало.
Про Кармалюка ще за його життя складалися й співалися пісні, оповідалися перекази, створювалися легенди. Він ще за життя став улюбленим героєм народної творчості на Поділлі, Волині та в інших місцевостях України. Народна творчість про Кармалюка швидко привернула увагу етнографів і письменників. Перші записи пісень про нього, зроблені 1844—1845 рр. на Волині, належать українському історикові й письменникові М. І. Костомарову. В жовтні 1846 р. учитель Кам’яиець-Подільської гімназії П. Чуйкевич записав до альбома Т. Шевченка одну з пісень про Кармалюка. Шевченко знав чимало народних переказів і пісень про видатного ватажка, частину з них він використав у повісті "Варнак". Пізніше Шевченко назвав Кармалюка "славним лицарем". Народні пісні про Кармалюка записували українські письменники А. Метлинський, С. Руданський, А. Свидницький, Марко Вовчок та ряд інших. Перші публікації цих пісень належать А. Метлинському ("Народные южнорусские песни", 1854), Гатцуку ("Ужинок рідного поля", 1857) та Закревському ("Старосветский бандуриста", 1860). У 50-х рр. XIX ст. російський письменник-етиограф С. Максимов записав у Сибіру варіант пісні про Кармалюка і опублікував його в своїй книзі "Ссыльные и тюрьмы (т. I, "Несчастные", 1862). Деякі перекази і різні варіанти народних пісень про Кармалюка 1882—1902 рр. були опубліковані в журналі "Киевская старина" та різних фольклорних збірниках, наукових і періодичних виданнях.