— Батьку рідний! Орле наш! — захоплено загуло товариство й заходилося душити отамана в обіймах.
— Чекайте-но, друзі! Ось що: коли мене вб’юіь, то кращого вам отамана, ніж вона, і не знайти...— Уляна зашарі-лась і кинула любовний погляд на коханого.— Ну то ось що: зараз же рушити до нашого притону... Коней же в нас вистачить на всіх?
n — Вистачить, вистачить... Припасли...— загомоніли товариші...
— То й сідлайте зараз!.. А Андрій дорогу знає,— провадив отаман,— треба підрахувати, перевірити сили на місці й послати розвідників у місто... і не далі як завтра вночі на нього й ударити!
В Летичеві ніхто й не думав про небезпеку: і раніше Кармелюк сюди не заглядав, а тепер, коли вій був замурований у кам’янецькій башті й коли в околицях міста Літина було виловлено й розпорошено багато ватаг, то летичівське громадянство стало безтурботно впадати в усякого роду надмірності. Як на те ще, напередодні фатальної ноч;і були іменини городничого і вся місцева бюрократія й пани пили-гуляли й грали в нього в карти. Більшість гостей спала по
різних кімнатах п’яним, непробудним сном... як зненацька дзвін!
— Пожежа, ваше вис-родіє! — увійшовши хитаючись, доповів вістовий.
— Де, йолопе? — сердито спитав городничий.
— На Качанах, ваше вис-родіе!
— Чорти! Лотри! Там же солома та очерет.,, та жидівські кучки... все піде за вітром! Пожежну трубу й інвалідів усіх туди при, а мені дрожки!
— На пожежній трубі, ваше вис-родіє, сидить ваша квочка на яйцях, а інваліди геть-чисто всі п’яні...
— Водою квочку! Позгонити інвалідів! Я вас закатаю всіх, чорти! — навіжено кричав городничий, натягши на себе чужий мундир і вхопивши замість шпаги чубук.
Заграва тим часом розгорялася, і хто прокидався від галасу, зараз же поспішав на пожежу; рушила нарешті й пожежна труба... А тут ще в іншому місці за містом спалахнуло нове полум’я... Центр міста обезлюдів зовсім, так що коли на головних вулицях з’явилося з півсотні вершників, то їх ніхто й не помітив або подумав, що то прибув загін війська.
Цілком спокійно, без метушні під’їхав Кармелюк із своїм загоном до казначейства, порозставлявши по провулках вартових. Переляканий вартовий, незважаючи на пропозицію отамана, поста не залишив, і його зв’язали. Ломами, сокирами вибили зовнішні двері, а внутрішні піддавалися легко; поморочилися тільки біля залізних дверей комори та коло залізних скринь. Але секретних замків тоді не було, а тільки зовнішні, висячі на міцних пробоях, а тому добрі обухи та ще неабияка сила Нетудихати й Коваля незабаром порозбивали скрині. В казначействі знайшлося доволі золота, срібла й кредиток, а міді — цілі мішки. Але мідь вирішили не брати, тільки Нетудихата прихопив на всякий випадок мішків зо два, пудів по чотири в кожному.
Гаразд усе закінчивши тут, отаман звелів негайно їхати до лісу. Рушили. Полум’я, розбушувавшись, на околиці злилося у велику дугу, що бігла з клубками чорного диму до центру. Шум пожежі, крики людей злилися в якийсь хаотичний галас,— він то вибухав в одному місці, то затихав у другому. Кармелюк, похмурий, як чорна пелена пожежі, квапливо їхав попереду, бажаючи скоріше втекти від цього страшного видовища. v
Вирішили трохи перепочити в невеликому ярку за переліском... Та на досаду всім деякі забарилися — спокусилися
грабунками будинків по дорозі... А час ішов, і з кожною хвилиною наростала небезпека...
Кармелюк вирішив подуванити гроші, не чекаючи відсталих. Перепало кожному понад три тисячі... Від свого паю Кармелюк відмовився: в нього були приховані про чорний день у двох місцях солідні суми. Поділилися й рушили до лісу...
Та пожежа привернула увагу драгунів, що проходили повз Летичів; частина їх кинулася в місто й наткнулася на грабіжників; ті кинулися навтікача... За ними погналися з двох боків у поле й викрили ватагу. Зараз же драгуни обскакали її від лісу й пустили коней в атаку.
. — Стійте, хлопці, дружно! Залпом зустрічайте,— їх небагато! — командував Кармелюк, стоячи на чолі, зовсім одкритий.
— У них довгі списи,— зауважив хтось. ✓
— То поверни до них спину... Найкраща буде ціль! — сердито крикнув отаман.— Уляно! Захопи частину й поспішай тією улоговинкою до лісу... а ми цих затримаємо.
Не встиг ще вишикуватися не звиклий до правильного бою натовп, як драгуни підскакали на постріл, осадили коней і дали вбивчий залп.
Кармелюка забрали з поля битви, але виявилося, що він тільки тяжко поранений. Щасливий випадок, що куля, пронизавши легеню, не зачепила серця, і навдивовижу міцний організм нашого героя врятував його від смерті. Дле тепер уже про втечу годі було й думати: начальство подвоїло нагляд над одчайдушним утікачем і перевело його за першої можливості в московську Центральну тюрму, де вже не могло бути в ув’язненого отамана ні друзів, ні потуральників... За Москвою, у Владимирі, відбувся й суд над Кармелюком; там же виконано було й вирок. Злочинець витримав шістсот ударів цалицею і після одужання був відпроваджений до Сибіру, на Нерчинську копальню на каторжні роботи без строку.
Минуло три роки, і за цей час спливло багато води.
Передусім спалахнуло в 30-х роках польське повстання й відкрило очі російському урядові. Селянські заколоти попередніх років дістали зовсім інше забарвлення. Після придушення йовстання в польської шляхти було відібрано всі пільги, які їй дарував імператор Олександр Благословенний. У всіх шляхтичів, причетних до повстання, були конфісковані маєтки. Селяни дістали більші права, й сваволя над ними їхніх власників була паралізована указами царя Миколи І. Генерал-губернатор Південно-Західного краю Бібіков 69 затвердив певну кількість землі за селянами й зобов’язав поміщиків вимагати з них лише три робочих дні на тиждень. Головну причину заколотів було усунуто, і селяни незабаром примирилися з своїм становищем і зажили порівняно непогано.
Під час останньої битви Кармелюка з драгунами більша частина його загону втекла, а менша була перебита. Загинули з наших знайомих Дмитро, Нетудихата, Коваль... А врятувалися Уляна, Андрій і Хоздодат, що зостався з дорученням батька в таборі.
Довідавшись про фатальну сутичку, Олеся мало не вмерла з горя, гадаючи, що Кармелюка вбито. Але, на щастя, тижнів через два вона одержала від нього записку, написану ще під його диктовку, в якій він повідомляв їй, що живий, сподівається зовсім одужати й просить кохану Олесю не дуже побиватись, а головне простити його за те, що він не дотримав слова й пішов на ризик. Лист цей страшенно обрадував її,'— повернувся інтерес до життя, повернулася надія на порятунок Кармелюка. Вона негайно написала йому відповідь, радячи не втрачати надії на порятунок і пам’ятати, що в нього ще є друзі, є друг, котрий зостанеться йому вірний до смерті. Хоздодат обіцяв доставити цю записку Кармелюкові. Але потім Кармелюка несподівано перевезли на північ, і чутки про нього припинилися. Батько й мати кілька разів намірялися видати Олесю заміж, але бідолашна дівчина щоразу твердо відмовлялася й навіть вирішила, в крайньому разі, скоріше піти в монастир, аніж зрадити чоловіка, любов котрого дала їй хоч і короткочасне, але незабутнє щастя. Так її й залишили в спокої.