і тим задовольнялось. Якби не так, то розбиту шибку побачили б і це викликало б розслідування причини. Кармелюк спершу цього й боявся, а опісля тільки щулився від холоду та зігрівав себе гімнастикою, добре, що погода стояла "тоді не до часу тепла й зима ще не настала. За таких обставин розбита шибка навіть поліпшила в’язневі умовини життя, бо приміщення його стало' провітрюватися.
Потяглися знову дні й ночі; та вони вже не вбивали енергії в Кармелюка: свідомість того, що за цією кам’яною стіною і в самій темниці є друзі, ладні для його врятування віддати своє життя, певність, що серед них б’ється ангельське серце, яке любить його, знедоленого, затаврованого, проклятого,—все це сповнювало його душу таким щастям, при якому і знегоди й страхіття дійсності розходилися туманом і танули в яскравому промінні надії. Тепер він міг
і терпіти, й ждати без кінця...
А життя текло по-давньому: ніяких звісток від друзів не надходило, і єдиною поки що незрозумілою для в’язня новиною було те, що йому почали давати й приварок. Раніше скибку хліба, шматок сала й глечик води заносив один сторож, а тепер у кінці коридора зупинявся обідениий загін, серед якого чув Кармелюк і голос Шкарбуна... чи йому це тільки здавалося... У всякому разі, і в поліпшенні харчів він вбачав невтомні піклування друзів...
Нарешті, наприкінці другого тижня, коли вже геть смеркло, знову дзенькнула шибка й посипалося скло; та хоч і як, зрадівши, напружував Кармелюк зір, а стріла вниз не падала; він обнишпорив руками всі плити, порізав руки битим склом, а стріли не знаходив... Засмучений і розчарований, він не спав майже всю ніч і ждав світанку... Нарешті мутний день настав, і з’ясувалося, що стріла, пробивши останню вгорі шибку, вдарилась об камінь і, ослабнувши, зсунулась на залізні грати й там затрималась на рамі... Треба було хоч трошки штовхнути її, щоб вивести з рівноваги, але чим? Шпурляти знову картеччю з хліба було занадто ризиковано: можна було й дзенькотом привернути увагу вартового, й вибити третю шибку, і тоді, в холоднечу, в’язень мав би доброхіть замерзнути, або заявити начальству про розбиті шибки й тим дати привід до слідства... Кармелюк звільнив руки від браслетів, скинув чу-марку й, згорнувши її жужмом, почав улучати нею в стрілу; нарешті рукав зачепив її й звалив. В стрілі була така записка:
"Олеся з болем у серці доручає батька друзям і богові. Змушена виїхати, але повернеться... Діло хоч і поволі, але посувається вперед..."
Тим часом Розалії не виходив з голови дозвіл коменданта роздавати арештантам булки. Як з цієї нагоди скористатися, щоб переслати своєму коханому записочку в булці? Не вона ж сама роздаватиме? Нарешті, вона не може й призначати спеціально для Кармелюка булку: тоді її неодмінно розріжуть і оглянуть... Що робити?
Довго ламала собі голову пані й нарешті спинилася на такому: в канцелярії її чоловіка, яка переїхала з ними до Кам’янця, було багато списаних бланків-відношень, наказів, пропозицій тощо. Вона відібрала однорідних до сорока штук і непомітно підкреслила червоним олівцем в кожному деякі слова, ряд котрих для сторонньої особи не мав ніякого логічного зв’язку, а для втаємниченого, особливо такого розумного, як Кармелюк, складе шифровану записку... Що ж до начальства, то воно, побачивши на всіх булках зісподу казенні одноманітні папірці, не зверне уваги, а якби й звернуло, то нічого б не зрозуміло. Задумано — зроблено. Розалія тонко відзначила на бланках такі слова: "вся... без решток... повідомлення... жди... хлібом... бурдеї... дорожать... весняні сходи... небезпечні...", звеліла на них спекти булки й пішла з цими пожертвами у фортецю: .
Коменданта вона не застала дома і змушена була звернутися до наглядача. Той зустрів поважну пані з належною пошаною й звелів оглянути булки. В присутності Розалії хліб було оглянуто, й наглядач, на її жах, звелів поздирати папірці. Сторож спробував здерти, але вони поприпікалися до хліба; тоді він почав просто обстругувать спідку до м’якушки.
Розалія, прикусивши губу, і червоніла й блідла від злості.
— Навіщо це ви, пане, нівечите хліб? Майже третину зрізуєте!
— Така інструкція, вельможна пані,—широко посміхаючись, відповів наглядач.
— Що ж це, проти мене, пані маршалкової, інструк
ція? — глянула вона йа наглядача гордим, сповненим презирства поглядом. *
— Воронь боже! Це взагалі... форма...
— Яка форма! — підвищила голос Розалія.— Проти кого? Якщо пан може підозрівати, то хай краще звелить порозрізувати палянички... може... Ха-ха!., я там приховала арештантам ножі?!
— Цілком слушно, пані, розрізувати деякі на вибір слід...— І він узяв паляничок з п’ять і сам їх порозрізував надвоє й натроє...
— Ну, а тепер я панові скажу, що я поскаржуся комендантові ц губернаторові за образу.
Наглядач, як видно, злякався.
— Я тут ні при чому, вельможна пані... Мені наказують... вимагають... інструкції суворі... А втім, я решту булок не розрізуватиму...
Розалія трохи заспокоїлася й промовила з гідністю:
— Я прошу, щоб кожен арештант дістав по булці, щоб і тих, які сидять по одиночках, не обминули й не наділили їх порізаними шматками.
— Будьте спокійні, пані,— винувато вклонявся наглядач,— і пробачте: що робити — служба така!
Розалія кивнула головою й велично вийшла з приймальні,—більше вона нічого не могла зробити, і все залежало від випадку — одержить Кармелюк надрізану чи цілу з папером булку... Вона вирішила в думці проробити це вдруге, тільки обставити краще.
ХСІІІ
Шкарбун нідк не міг підкупити сторожа; він його вже спокушав і десятьма червінцями, але м’який і поступливий на всілякі подачки сторож був щодо Кармелюка непохитний. Його лякала відповідальність, і він був певен, що за допомогу втекти,— а що зносини з Кармелюком хилилися до цього, він не сумнівався,— йому довелося б відповісти головою, одвернути ж відповідальність було неможливо, бо тільки цей сторож і мав зносини з баштою.
А втім, Шкарбунові вдалося закупити всю камеру постійними частуваннями. Сторож охоче носив сюди і горілку, й пиво, й провізію, і навіть карти; сам іноді залишався в камері, бувши не від того, щоб випити й перекинутися в "клю-ста" або в "око". Затаемна в ньому схильність до випивки почала розвиватися з часу зближення з Шкарбуном досить швидко, так що останнім часом сторож змушений був частенько похмелятися навіть удень і з’являвся п’яним навіть під час того, як розносили обід. Але за частування Шкарбун тільки міг виклопотати батькові надбавку хліба й приварок, а собі — зачислення в загін, який розносив їжу. Вже з тиждень він ходив і коло хліба, й коло цебра, та все ж таки сторож нікого не допускав до дверей одиночних, які були ув’язнені по баштах. Тільки з-за рогу коридора Шкарбун міг дати знати про себе батькові криком або лайкою з товаришами.