— Що ж там?
— Біда,— отамана взяли! — так і випалив Хоздодат.
Олеся поблідла, тихо скрикнула й похитнулася; Хоздодат,
перелякавшись, кинувся до неї й підхопив її.
— Панно, схаменися, ще ж батько живий, тільки треба рятувати його!.. Я саме на тебе й розраховував, на твоє вірне серце,— заговорив попович,— то воспрянь духом і гряди.
— Так, так... твоя правда,— захвилювалася Олеся.— Ох, тільки, боже мій! Боже мій! Краще б мені вмерти! — скрикнула вона від нестерпного болю й заридала.
Довго, немов осінній дощ, лилися по її блідих щоках сльози. На розради поповича вона тільки нервово схлипувала й просила:
— Дай виплакатися, легше буде!
Опанувавши себе, Олеся нарешті спитала твердішим голо-, сом:
— Де ж його взяли? Як? Куди повели? Чи не покалічили?
Хоздодат докладно розповів попівні все, що сам знав І що чув про отамана. На його погляд, отаман звелів накопати кругом стану пастки, ями — на ворогів, які обступили — і поскакав сам оглядати їх та й провалився в одну; поки він вилазив з-під коня, на нього наскочив загін уланів і зв’язав лежачого, беззбройного.
— Чому ж ви не кинулись одразу ж рятувати батька?
— Довідалися тільки через день та й обложили нас москалі в нашому лігвищі...
— Ну й що ж?
— Там була в нас раніше гребля через болото, ну москалі якось і дізналися та й направилися були по ній до нас у гості... А батько про це довідався,— здається, ти, панно,
про це й сповістила його,— ну, й звелів батько ту греблю посередині розібрати, а з другого боку збудувати нову гатку. Так наче передбачав усе, сердешний! Наступного ранку почали ми думати, чого це немає батйка, чи не скоїлося, мовляв, чого, хоч він одлучався й раніше, а тут нараз страшно всім стало зело, ніби відчули... Опівдні прибігають до нас селяни: "Схопили батька й повезли москалі скорим маршем!" Що тут робити? Як рятувати? Почали ми радитися, а тут прибігають вартові, крик пройшов: "Москалі підступили!" Ну, Дмитро за отамана, він був у нас розумна голова! І звелів усім повибігати на розібрану греблю, начебто для втечі. А ті як сипнуть усі сюди, та вперед, уперед... Добігли до середини — болото. Вони б і назад, так інші напирають, і почали тонути в болоті й піші, й кінні... Ми тим часом гав не ловили, розсипалися по лісі та до нової греблі. Всі повтікали і все з собою забрали. Ну, а гщтім урадилися порозходитися скрізь, хто куди знає, щоб про отамана розвідати та й москалів з пантелику збити.
— А куди ж повезли отамана? — перервала розповідь Хоздодата Олеся.
— Мабуть, до Кам’янця... До Літина повезуть...
— До Кам’янця, до Кам’янця... Туди панотець збирався цими днями...
— От і добре,— перебив її Хоздодат,— якщо виявиться, що в Кам’янці батько, то проситиму панну й родителя відправитися туди й допомогти визволити від смертної кари нашого отамана.
Олеся вхопилася рукою за серце, таї сила духу взяла в неї гору над болісною слабкістю; дівчина провела рукою по чолі, поправила коси й випросталася; в очах/її спалахнув вогонь одваги й рішучості.
— Тільки не панотця,— заперечила вона.— Батько прихильний серцем до отамана, до його задумів, але прихильний потайки і. тільки потайки міг би йому допомогти... А щоб він явно виступав за розбійника — ніколи! На мою думку, вам не слід і признаватися йому, що ви в отамана служите й що мене проводжали../
— Еге ж, либонь, панна правду каже,— після роздуму
відповів попович,— на всякий випадок слід собі путі уготувати й хвостом, аки лисиця, замести слід... Але треба неодмінно бути в Кам’янці й там на місці все обміркувати... ,
— О, я буду там!— рішуче сказала Олеся.—Вблагаю батька, знайду привід... А якби все стало проти мене, то пішки з довгою рукою по нетрищах, по непроглядних ^іісах подамся із звірами дикими в супутництві, а в Кам’янці буду й побачу нещасного...
.— Не тільки побачиш, а й урятуєш його,— патетично проголосив Хоздодат.— А чи ие можна поки що притулитися мені, панно, в твого родителя десь на сіні чи в коморі?.. Про мою участь у полчищах нашого отамана ще ніхто нічого не знає. Повертаюся, як блудний син після поневірянь, токмо боюся предстати зразу перед грізні очі родителя.
— О, панотець прийме тебе зразу, за це не турбуйся. Ходім, ходім зараз, я тебе нагодую... Панотця якраз немає дома, але він і матінка не раз згадували й жаліли тебе...
А втім, не сам тільки Хоздодат кинувся по допомогу до друзів, щоб урятувати Кармелюка від ганебної страти. Розалія наступного ж дня після одержаної страшної звістки одужала від хвороби — нервового удару, що їй загрожував,— і зразу ж пояснила особам, які її оточували, що несподіваний успіх задуманого нею діла, а головне, жах на саму тільки думку про те, що страшного розбійника можуть привести до них у двір, справили на неї таке приголомшливе враження. Через те, що тільки ж завдяки старанням і турботам Розалії,— про які вона говорила й раніше,— було впіймано Кармелюка, то ніхто не запідозрив і на мить нещирості сліз красуні.
Посилаючись на свою слабість, яка Сталася внаслідок постійних тривог, Розалія заявила чоловікові, що вона згодна вже виїхати з ним з цього нещасливого дому, в котрому не можна прожити спокійно й однієї ночі й оселитися на час у якомусь пристойному місці, хоча б у Кам’янці, принаймні доти, доки переловлять решту зграї. Чоловік надзвичайно зрадів, коли почув, що дружина згоджується виконати його бажання, і запропонував був замість, нудного Кам’янця веселу й розкішну Варшаву; але Розалія за чверть години зуміла переконати чоловіка, що їм слід їхати тільки до Кам’янця й більше нікуди.
Влаштувавшись на єдиному кам’янецькому майдані, де стояв і губернаторський дім, Розалія неначе воскресла й поспішила зробити візити до сановних осіб міста й магнатів, починаючи з губернатора.
По всіх вітальнях, звичайно, жваво обговорювалося пекуче питання про впійманого Кармелюка та його зграю, що переховувалася від переслідувань. Всі прославляли Розалію, дивувалися з її спритності й далекоглядності, приписуючи їй одній усю славу в цьому надзвичайному ділі. Розалія скромно усміхалася, але не заперечувала, а навпаки докладно розповідала своїм співрозмовникам, як у її голові визрів цей хитрий план і як їй пощастило за допомогою друзів його виконати.