■ — Я забороняю це, чуєте! —— гнівно скрикнула Розалія й, схаменувшись, додала схвильованим голосом: — Не вартий підлий хлоп того, щоб через нього проливалася шляхетська кров, і так її пролито вже чимало! Якщо брутальний хлоп може діяти тільки силою, то в шляхтича є ще розум і хитрість.
— Але за такої постановки питання й він виявляється безсилим, — знизав плечима Рудковський.
— Як? — перепитала Розалія.— Виходить, ви, пане, відмовляєтеся знайти спосіб виманити з табору гайдамаку?
Пігловський і Рудковський схилили голови.'
— В такому разі,— очі Розалії блиснули щирим натхненням,— залиште нас самих! Ми самі знайдемо такий спосіб і тоді вже скажемо вам.
— Воля пані! — Рудковський і Пігловський розвели руками й слухняно вийшли з кімнати.
— Нарешті, нарешті ми самі!.—радісно мовила Розалія, коли Пігловський і Рудковський вийшли з будуара, й, сівши біля своєї подруги на козетку, вона обняла її стан однією рукою и гаряче заговорила: — О ці чоловіки! На що вони здатні? Хай-то буде простий хйоп чи уродзоний шляхтич, розумна жінка завжди тричі обкрутить його навколо свого пальця! Вони не змогли придумати нічого! Але ми, ми придумаємо все!
— О так! — вигукнула Агата й заплескала в долоні.— Ми самі придумаємо все і тоді добре посміємося з них!
— Отже, ангеле мій,— провадила з гарячковим збудженням Розалія,—збери весь свій розум, всю свою хитрість: розумієш, нам треба виманити її з табору, тобто примусити її зробити найнеобачнішу дурницю. Скажи ж мені, яка сд-ла може примусити жінку забути про небезпеку й зважитися на страшний ризик?
— О Розюню, це кохання! — захоплено скрикнула Агата.
— Так, твоя правда, моя дорога! Кохання оволодіває нами так, як вихор билйнкою, і ми цілком віддаємося його пориву. Але є в нашому серці почуття ще дужче за кохання! — Розалія підвелась, обличчя її запаленіло, груди високо підіймалися.— Це почуття перетворює ангела на тигра, кожний струмочок крові — на вогняний потік! Воно, заповнює наш розум, серце, волю! Через нього ми за-: буваємо все, все на світі — своє становище, минуле, майбутнє...
— Це— ревнощі, ревнощі!
■ *— Так, ревнощі! — схвильовано мовила Розалія й, нахилившись до Агати, уперлася в її плечі руками.
Обличчя красуні було бліде, чорні очі пломеніли, мов жарини.
— Ти вгадала! — промовила вона з поривом неприхованої злості.— Ревнощі погублять її.
Свіжий ранок приніс аасиокосипя Уляпі й трохи розвіяв її нічні думки. На сцепу цисту і шли тепер спокійніші міркування. Закохане серце намагалося виправдати вчинки Кармелюка й пояснити їх хоч би там що в сприятливому для себе сенсі.
"А може, він і справді просидів ці три дні в дяка, може, й справді за ним гнався Янчевський і тому тільки він вирішив пробути на варті минулу ніч, а потім заснув, як убитий, бо вона заступила його місце, а він їй довіряє, як самому собі. Але чому ж він був такий холодний, такий сухий, не обняв, навіть і не поцілував? Утомився, змучився в дорозі... Це ж може бути...— старалася переконати себе Уляїга, і тому, що їй хотілося бути повното в коханні Кармелюка, то й ці міркування, такі хиткі на перший погляд, почали здаватися їй усе більше й більше імовірними,— Та що її ревнощі! Безнастанні допити, докори! Все це тільки дратує Кармелюка й викликає його охолодження. Він полюбив її за палку й веселу вдачу,— треба повернутися до нього. Спробувати ще раз, востаннє повернути його любов, але якщо й це не допоможе — тоді вже буде те, чому судилося бути!"
Прийшовши до такої твердої думки, хитра Уляна вирішила все-таки перевірити передусім Кармелюкові слова; якщо він був у дяка, то ще можна сподіватися на повернення, його любові, якщо ж не був... "Але ні, ні, він був там!" — мало не крикнула вона і все ж таки, поклавши рушницю вбік, подалася розшукувати Довбню, котрому вирішила доручити це діло.
Розшукавши молодого хлопця, вона повела його в ліс і звернулася до нього з найневиннішим виглядом:
— Слухай-но, голубе, зроби таку ласку й мені, й панові отаманові. Вчора отаман повернувся дуже зажурений. Йому довелось просидіти два дні у дяка в Вишеньках,— вона назвала село, яке згадував Кармелюк,— і там у дяка в хаті забув пістоль свій, а той пістоль дістався йому від діда. Так от ти, голубе, осідлай коня та поскакай скоріше до того дяка,— це й не за горами,— й розізнай, чи не забув отаман У нього пістоля. Тільки, цур, про це нікому й слова, навіть
отаманові: знайдеш пістоль, тоді й порадуємо його, а ні то нема чого й жалю завдавати.
Хлопець радо обіцяв виконати все, як того вимагала отаманша, й, осідлавши коня, зараз же вирушив у дорогу.
Провівши його з обережності до шляху, Уляна поквапилася вернутися назад; вона застала Кармелюка вже на ногах.
— Ну що, голубе, як спалося? — ласкаво спитала вона.
Кармелюк швидко обернувся, сподіваючись зустріти
злі, насмішкуваті очі й скривлені недоброю посмішкою губи, але замість цього він побачив колишню Уляну, спокійну, веселу, а вона дивилася на нього з найпривітнішою усмішкою.
В душі отамана щось здригнуло. Йому пригадалася вчорашня різка відповідь, пригадалося все, що для нього робила ця жінка, і Кармслюкові схотілося замиритися з нею й загладити своє жорстоке ставлення.
— Прости, Уляно,— мовив він, збентежившись, і взяв її за обидві руки.— Вчора я скривдив тебе, ну, так, найшло щось, не знаю... Тільки прости: не хотів тобі робити зле!
Давно вже не чула Уляна в словах Кармелюка, з якими б він звертався до неї, такого дружнього, лагідного тону; в першу мить вона вся спалахнула, їй хотілося кинутися Кармелюкові на шию й задушити його в своїх обіймах, розридатися в нього на грудях і розказати, як вона любить його, як вона змучилася, думаючи тільки про те, що він міг розлюбити її, але якась вимушеність у його мові, якої вона не чула, а скоріше відчула серцем, стримала її від цього наміру.
— Та про що ти просиш, соколе мій, і до тями не візьму? — відповіла вона з найпривітнішою усмішкою.— Хіба ми з тобою не товариші-друзі! То чи нам ще всяке слово наперекір до серця брати! Аби тільки ти, орле мій, був веселий і здоровий та діло наше росло й міцніло, а за дрібницями тужити нічого!