Зеленський хитро посміхнувся своїм зрячим оком.
Каже приказка: "Кому — як квітка, а кому—як повітка". Звичайно, якби мені довелося вибирати собі подругу, то вибір мій не впав би на таку, пшепрашам, дияволицю, але, в усякому разі, якщо шановне панство може уявити собі найпрекраснішу відьму, то то буде наша отаманша: очі в неї чорні, як вугілля, брови вп’ялися в лоб, наче п’явки, а коли вона розізлиться,— а це буває дуже часто,— то з очей її іскри сипляться просто снопами, страшно стояти близько, щоб не зайнявся одяг!
Або не присмалилася шкура? — підморгнув Рудковський.
— О, цього від неї можна сподіватися завжди! Вона-то й полюбилася отаманові не тільки за свою диявольську красу, а й за свій диявольський норов. Зарізати людину їй однаково, що доброму кухареві курча! Сама на трьох полізе, а як стріляє, як на коні гарцює — вогонь! Отаман частЬ доручає їй отаманство, і вже коли вона отаманує, то живий зостається тільки той, хто з душею втече.
— До правди, цікаво було б побачити ту чарівну дияволицю! — усміхнувся кволенький Алоїз і, примружившись, підкрутив свій світлий вусик.
Агата кинула в його бік гнівний погляд і мовила іронічно:
Ми дамо панові таку втіху, але побачення з такою вогненною спокусницею може закінчитися для пана не зовсім щасливе...
Розалія не помітила цієї сценки, вона сиділа, міцно сту* ливши губи, вся зосереджена на словах донощика. Мов вогненні голки, пронизали її мозок одривчасті думки: "Любить... довіряє... не розлучається... Слухає її в усьому,.. І гарна, як диявол? Невже ж краща за неї, Розалію, першу красуню, володарку цілої губернії? Невже ж вона не зможе вирвати її з Кармелюкового серця?" Вона глибоко перевела дух і похмуро звернулася до Зеленського:
— Скажи, давно вже, гм... має в себе Кармелюк оту отаманшу?
— Чи не однаково, Розіошо? — здивувалась Агата й зробила иайневинніше личко.
— Ні, не однаково! — палко відповіла Розалія.— Бо коли це давній зв’язок, то він не може мати тієї всескоряючої сили, як нова, свіжа, молода любов.
— О так, так! — меланхолійно зітхнула Агата й блиснула в бік Алоїза з-під опущених вій швидким, як блискавка, поглядом.
— А тому що ми хочемо піти на хитрощі,— провадила Розалія вже звичайиим жартівливим топом,— то ми повинні розізнати всі таємниці наших шорти, і отже, пациапе? — обернулася вона до Зеленського. Вдавана усмішка застигла на її обличчі, а очі вп’ялися в осоружного шпигуна.
— Наскільки мені відомо, отаман познайомився з нею недавно — на початку цієї весни...
— А...— промовила Розалія, прикушуючи губу,— всього п’ять-шість місяців...
— Гм... найгарячіша пора,— із значливою усмішкою зауважив Рудковський.
— Як для кого! — недбало кинув Пігловський, і на його гарненькому обличчі з3явилася втомлена, пересичена посмішка.
— То пан гадає, що це вже пора охолодження? — заша-рілась Агата.
— Для хлопа, пані, для хлопа, але не для шляхтича...
При словах Рудковського вся кров шугнула Розалії в голову, серце стислося й немов спинилося в грудях. Вона швидко встала, відійшла до вікна й, одчинивши його, притулилася плечем до рами.
"Найгарячіша пора! — повторила вона з затаєною лютістю слова Рудковського.— Правда, правда! Ось у чому причина шляхетної скромності Кармелюка! Два роки тому... там у альтанці...— глянула вона розпаленілими очима в глибінь саду,— він горів коло її ніг, як божевільний, як сп’янілий* а тепер, ха-ха... підносив лише її руку до своїх уст холодно, шанобливо, як покірний хлоп! Він говорив тільки про вдячність, але не про радість, він сумовито згадував минуле, але не тому, що почував свою провину чи благоговів перед нею, як перед святинею, а тому, що в нього тепер є кохана: жінка! Проста жінка, через котру і її образ потьмянів у його очах!"
Розалія спалахнула й відчула, що обличчя її знову загорілося жарким вогнем. Але хай буде, що буде! Очі її гнівно блиснули і руки вп’ялися в дороге віялоГ Вона примусить його полюбити себе! Хоча б з гордощів! Хоча б для того, щоб розтоптати її, ненависну суперницю.
— Розюню, що ж ти? — перервав її міркування голосок Агати.— Ці безбожники просто тільки заважають нам, а ти не спиниш їх.
— Ну що ж, тепер уже можна розв’язати їм язики,—
відповіла Розалія й знову повернулася до співрозмовників, спокійна й весела.*— Страшенно душно! — Вона кілька разів обмахнулася віялом і додала: — Я гадаю, допит уже закінчено. ■
— Як,—скрикнув Рудковський,—допит закінчено, коли ми не довідалися ще найголовнішого?
Доручаю панові докінчити допит, а з мене вже годі! Я втомилася! — Розалія сіла на крісло, що стояло коло вікна, й посилено замахала віялом;
Рудковський заходився допитувати за всіма правилами мистецтва. Він узнав ім’я розбійниці й усі її прикмети, спробував довідатися, де табір Кармелюка, але це запитання принесло товариству цілковите розчарування: виявилося, що Зелеиський знав тільки ту стоянку, в котрій Кармелюк мало не став жертвою Янчевського, але про те, де міг переховуватися розбійник тепер, він не мав і найменшого уявлення. На запитання ж Рудковського, чи не може вій знову вирядитися й розвідати, де розбійник улаштував ’ свій новий, табір, Зеленського охопив не тільки смертельний жах, а й неприховане обурення.
— Звичайно, моя шкура непоказна,— промовив він тремтячим голосом,— але я мушу дорожити нею, бо в мене другої немає!.. А як пан гадає, що з нею зробить не тільки Кармелюк, а кожний з його зграї, аби тільки побачив мене? А ці ж пси розсипаються скрізь, по всіх дорогах, по всіх лісах. Я боюся з’являтися навіть у селі, щоб ці кляті хлопи, котрі, запевняю панство, всі, як один, стоять за підлого гайдамаку, не пошматували мене!
— Пшепрашам, пан каже правду; я не подумав,— погодився Рудковський.— Але пригадай, чи немає там' серед гайдамаків когось, хто б за певну винагороду —а ми вже не поскупимося! — був би, гм... трохи згідливіший і говіркіший.
Якусь хвилину Зеленський подумав, а потім рішуче заявив, що на всю банду не знайдеться й однієї людцни, здатної зрадити отамана, що ж до їхньої говіркості, то все це — стріляні горобці, котрих на полові по одуриш!
— Дурне бидло! — скептично зауважив ГІігловський.