їдкий дим одразу здушив усім горло, забило дух.
— Не дихати ротом, нахилятися вниз! — коротко сказав Кармелюк.— Андрію, держи Уля^у!
Сам він узяв за руку Яся й рушив уперед.
Земляний коридор круто підіймався вгору; він був досить широкий, так що два чоловіки могли в ньому вільно рухатися поряд. В кількох місцях Кармелюк навіть намацав рештки дерев’яних підпірок. Це доводило, що печера й продовження її були ділом рук людських, отже, можна було сподіватися, що вихід для диму не був випадковою тріщиною в камені. Та чим далі підіймалися нещасні, тим нижчий ставав коридор; видно було, що земля вверху осипалася й забила прохід.
"А що, коли далі він завалився зовсім і являс собою таку дірку, в яку пролізе тільки звір?"
Ця думка стисла серце Кармелюкові немов холодними лещатами. Працювати, копати в цій масі диму не було ніякої можливості! І так з кожним кроком дихати ставало важче, серце билося так швидко, що, здавалося, ще. один удар — і воно розірветься в грудях. Нестерпно стукало в скронях.
Душевна бадьорість ще підтримувала нещасних, але вона вже була неспроможна боротися з явними нападами задухи.
— Не можу! — прохрипіла Уляна, падаючи на землю. Ідіть самі, кінець...
— Облий їй голову! Візьми па руки! — гукнув Кармелюк Андрієві й сам похитнувся.
"Що ж це? Невже вмерти тут і дати можливість ненависному ворогові святкувати перемогу?" — мигнуло йому в голові з холодним жахом.
Він зібрав останні сили й рушив уперед.
Але, ступивши кілька кроків, Кармелюк змушений був знову спинитися й прихилитись до холодної стіни. Отвір усе звужувався, і дим збивався в ньому густою чорною масою. Дихати було нічим.
— Сину! — прошепотів Кармелюк, судорожно стискуючи Ясеву руку.
— Душить... тату... душить,— почувся в відповідь придушений хрип дитини.
З одчаєм рвонувся Кармелюк уперед, але голова в нього закрутилася, земля попливла з-під ніг... перед очима застрибали вогні. Він широко розкрив рота, намагаючись піймати хоч ковток повітря,— повітря не було...
Коли Кармелюк розплющив очі, то побачив, що Андрій обливає його голову водою й старається влити йому в горло ковток горілки.
Перше, що впало йому в очі, було те, що встромлена в стіну скалка горіла ясніше і що постать Андрія, який стояв перед ним, вже не плавала в диму, а вирізнялася досить чітко.
Він зітхнув, і груди його наповнились повітрям, пройнятим димом і гаром, але все-таки повітрям.
— Що сталося? — ледве промовив' він.— Уляна, Ясь?
— Живі. Скоріше, батьку, вперед: чи вітер погнав дим убік, чи ляхи гасять вогнище, щоб витягти нас із ями.
Кармелюк одразу прочумався.
Уляна ще лежала з заплющеними очима, але Ясь уже сидів, прихилившись до стіни, й тупо дивився поперед себе.
— Давай, синку, руку! Скоріше за мною! Господь допомагає нам! — палко промовив Кармелюк і, взявши хлопчика за руку, рішуче рушив уперед.
Андрій підвів Уляну й пішов за отаманом. Але з кожним кроком іти ставало важче; в деяких місцях Кармелюкові доводилося навіть проповзати на колінах. Земля звішувалася з стелі переплутаними з корінням кетягами. Страшно було промовити слово. Здавалося, один необережний рух, і важкі брили впадуть і задушать їх під своєю вагою. На саму думку про те, яка страшна маса висить над головою, серце мимоволі завмирало, і холодний жах пронизував усе тіло.
Та нещасні просувалися вперед, не послаблюючи зусиль. Андрій важко дихав, але встигав за отаманом. Треба було ловити секунди, поки ще можна було рухатися, а тих секунд залишалося вже мало.
— Дай мені Уляну,— промовив Кармелюк,— ти втомився.
— Ні, батьку,— коротко відповів Андрій,— іди сам, скоріше... курить!
І без цього нагадування Кармелюк уже почав помічати смертельну небезпеку, що знову наростала: знову запахло гаром і димом. Але зауваження Андрія немов подвоїло його сили, і він рвонувся вперед.
LIII
Нещасні ще хвилин п’ять пробиралися мовчки, коли рап-, том Кармелюк зупинився,г мов укопаний, і дикий крик вирвався з його грудей.
Андрій похитнувся.
— Немає ходу! — промовив він хрипко.
— Повітря, повітря, брате! — закричав не своїм голосом Кармелюк.
Справді, то було чисте повітря, сповнене лісових пахощів; свіжий струмінь його різко виділявся серед диму й гару, що їх оточували.
Несподівана радість підкосила Андрія, страшенна кволість
охопила його, коліна його затремтіли, і він сперся на стіну, щоб не впасти.
— За мною, брате, за мною! Вже близько! —■ покликав його Кармелюк і кинувся вперед.
За якусь хвильку він побачив над своєю головою невеликий круглий отвір.
— Зорі, небо! — вирвався в нього крик дикого, нелюдського захвату.
Крізь круглий отвір виднівся клапоть кришталево-прозорого неба, Великі зорі безтурботно мерехтіли на ньому, далекі від земного горя і земної боротьби. Після чорних брил землі, які страшно звисали над головою,— це було видовище, здатне викликати сльози на очах... Там було життя, світло, повітря, краса,— і вони могли знову прилучитися до них.
— Милосердний боже! — прошепотів Кармелюк, мимоволі ; стаючи на коліна.
Всі мовчки наслідували його приклад. В страшній підземній норі вони відчули коло себе присутність ангела-охорон-ця, який вивів їх до життя, сштда й добра.
Уляна теж розплющила очі й обвела всіх ще безтямним поглядом.
— Врятовані, Уляно, врятовані! — крикнув Кармелюк, підводячи її.
В одну мить жахлива дійсність постала перед Уляною; в першу хвилю риси обличчя її спотворилися страхом, але, побачивши над собою зоряне небо, Уляна вся спалахнула від шаленого захвату.
— Жити! Жити! — закричала вона й схопилась на ноги.
— Тільки скоріше, братове, за роботу! — похопився Кармелюк.— Дим насувається. Андрію, виймай ножа — розкопуй діру!
Отвір, який знайшли обложені, колись, мабуть, був таємним виходом з печери, проробленим, можливо, за гайдамацьких часів; тепер же він завалився і був ие більший за чималу миску, так що в нього не міг би пролізти й Ясь. Кармелюк і Андрій гаряче взялися до роботи.
Дим посилювався; копати було важко й незручно, та видимий порятунок подвоював силу й енергію Андрія й Кармелюка. Хвилин за десять отвір був настільки розширений, що в нього вільно міг пролізти хлопчик.