Взаємні їхні стосунки помітно охололи: шалена пристрасть Уляни не зустрічала тепер такої відповіді, а пестощі були ніби силувані, і це завдавало Уляні страшенних мук і ще дужче роз’ятрювало підозрілість уяви. Вона ие залишала Кармелюка й на хвилину, коли ж він відходив від неї — стежила за ним.
— Скажи, скажи ж мені правду,— казала вона майже щоразу, як тільки вони з Кармелюком залишалися вдвох,— я нічого не казатиму, я тільки хочу узнати правду: друяшна тобі написала листа?
— Я вже казав тобі, що ні.
— Ну, то інша жінка? — провадила Уляна, не помічаючи досадливого тону Кармелюка.
— Уляно, чи ти даси мені коли-небудь спокій? — відповідав Кармелюк, зціплюючи зуби.
— Прости мене, соколе мій, орле мій! Не буду більше, не буду! — скрикувала Уляна, ловила його руки і вкривала їх поцілунками.— Ой, так перетліло моє серце, так вимучилося. Люблю тебе! Не віддам нікому! Один ти в мене, як сонце на небі!
Вона до болю стискувала Кармелюка в своїх обіймах і, ридаючи, припадала до його грудей.
— Та що це з тобою сталося, Уляно? От видумала сама собі муку,— заговорив Кармелюк, ласкаво проводячи рукою по її голові,— та хіба я бачуся з ким чи тікаю від тебе?
— Чого ж ти став такий зажурений? — казала Уляна, підіймаючи голову і впиваючись у Кармелюка чорними, повними сліз очима.— Чого ти не розмовляєш зі мною? Все мовчиш, задумуєшся! Про що ти думаєш?..
— Ех, що тобі до моїх дум, Уляно!
— Ні, ні, скажи все. Я хочу знати, що тебе мучить, що тебе гризе?
"■— Навіщо казати! Казати — значить, знову сперечатися з тобою та сваритися, а я сварок не хочу! Сумно й так!
Уляна обняла Кармелюка за шию й, задихаючись від жаги, все говорила, перемішуючи слова з поцілунками:
— Покинь усе, покинь журбу! Люби мене, як і раніше,— весь світ для, нас!
Та вогненні ласки красуні вже не запалювали Кармелюка так, як колись.
Такі розмови відбувалися мало не щодня, і що частіше повторювалися вони, то рідшими були відповіді Кармелюка, а це, з свого боку, мучило Уляну й ще дужче роз’ятрювало її ревниву уяву. Всі ці причини споруджували між Кармелюком і Уляною немов колючий живопліт...
— А чи ти чув, до чого довело селян твоє чернецьке добродійство? — сказала одного разу з тріумфальною злісною усмішкою Уляна.
— А що таке? — здригнув Кармелюк, не обертаючись.
— Янчевський ловить селян і гуртами висилає їх до Сибіру.
В голосі Уляни виразно прозвучала прихована зловтіха.
Кармелюк глянув на неї з-під брів, і гарне, але зле в цю хвилину обличчя отаманші справило на нього відразливе враження, і нараз він відчув, що вся вона, з своїм вузьким егоїзмом, бурхливою пристрастю й повсякчасним бажанням підкорити його волю своїм корисливим цілям — обтяжує його і сковує...
— А тобі що ж до них? — відповів він грубо.— Твоя ж шкура ціла.
— Ха-ха-ха! — розсміялася Уляна злим, тремтячим сміхом.— От уже як! А раніше ти так зі мною не говорив.
— Бо не знав тебе.
— Хто ж тепер напоумив тебе?
— Ніхто інший, як ти сама.
— Я? І ти можеш казати мені це? Мені, що тобі віддала і серце, й тіло, і життя все, й душу? — вирвалося з диким зойком з грудей красуні.
Та Кармелюк не почув тону цього зойку.
— Тіло й серце віддала, це правда,— відповів він різко,— а про душу не кажи; нема її в тебе й не було ніколи!
Обличчя Уляни спалахнуло від образи, очі посипали іскри.
— Немає в мене душі, ну гаразд! Розбійниці так і годиться,— промовила вона глухим і тремтячим від хвилювання голосом.— А яка ж це голубка з ангельською душею знайшлася тепер? Жінка слинява чи нова коханка?
Годі! — грізно крикнув Кармелюк.—Осточортіло мені слухати твою гризню. Гей, Уляно, стережися!
Та грізний окрик отамана тільки ще дужче розлютив Уляну.
— Ні, ти стережись, Іване,— прошипіла вона, стискуючи його руку,— пам’ятаєш моє слово: люблю тебе більше, ніж своє життя, але іншій не віддам! Чуєш: дешево не віддам тебе!
— Лякати мене надумала! Облиш! — Кармелюк вирвав свою руку з рук Уляни.— Коли я й чорта в пеклі не боюся, то тим більше не побоюся скаженої жінки! Ти це так і знай!
Він круто обернувся й пішов у ліс, а Уляна як стояла, так і впала на землю.
L
У плутаних, насичених ревнощами розмовах отаманші була частка правди: чим частіше закипали між ними сварки, чим різкіше проявляла Уляна свій владний і пристрасний характер, тим частіше згадувалася Кармелюкові Олеся. У всьому вона була цілковита протилежність Уляні. Вона перша розгадала невиразні пориви його душі, вона опромінила його душу чудовим сяйвом, як прекрасна зоря глибину моря. Вона не забула його й тепер' і дитячими, сповненими ніжної любові словами спішила остерегти його від небезпеки.
Кожний різкий вибрик Уляни тільки викликав ще раз перед Кармелюком чарівним образ молодої дівчини.
У хвилину спокійного роздуму Уляна розуміла й сама, що її поведінка тільки дратує й охолоджує Кармелюка. Та чи й був у неї якийсь серйозний привід для ревнощів? Нічого, крім голої підозри.
І Уляна опановувала себе: вона знову ставала веселою, п’янливо-пристрасною, оточувала Кармелюка піклуванням, ласкою, пестощами, але тільки-но зривалося з його уст єдине різке чи підозріле слово, і вся ця штучна робота руйнувалася вмить; з уст Уляни зривалися прикрі докори, погрози, Кармелюк брав шапку і йшов у ліс.
Настрій його ще погіршився за останній час, бо кинута Уляною зозла фраза про те, що Янчевський висилає селян у Сибір, виявилася цілковитою правдою. Ця звістка внесла болючий розлад у душу Кармелюка, але тим гарячковіше він узявся до своєї діяльності.
Жаркий липневий день хилився до вечора. Уляна й Кармелюк сиділи на порозі своєї печери, як нараз у глибині ущелини почувся шелест розсовуваних гілок. Уляна й Кармелюк насторожились; шелест почувся не з того боку, звідки звичайно приходили свої, й, крім того, в ньому чулося щось боязке, невпевнене.
— Сховайся! — одривчасто промовила Уляна. '
— І то правда,— погодився Кармелюк і, підвівшись з місця, зайшов до печери; він простягся на землі коло самого краю її, щоб йому було й видно, й мути все, тцо відбувається знадвору, витяг з-за пояса j!ic/ro.i!і й поклав їх коло себе, готовий в одну мить убити підозрілого гостя. Уляна повисмикувала з-під очіпка волосся іі падала своєму обличчю страшного виразу чаклунки. Обоє нашорошились. Але на величезний подив Уляни кущі в глибині ущелини розсунулися й на галявину вискочив худий світловолосий хлопчик, надзвичайно убого одягнутий, років десяти-дванадцяти47. Побачивши чаклунку, хлопець мимохіть заворушив губами і підніс руку до лоба, але бідолаха все-таки переміг себе й, знявши з голови діряву шапку, попрямував несміливо до печери.