I
Уляна вчора правду говорила:
— Ходить не час, оберігайся ти. —
А як її назвати: люба? мила?
Чи ще б слова таємніші знайти?
Хіба тим косам відшукаєш слово?
Ясним очам, цілованим колись?
Шуми, любові молода діброво,
Уляно, чуєш? Де ти? Озовись!
Він варить кашу сам усій артілі,
Всипає солі, пробує на смак.
Турбота зайва? Іч, якби не так,
Не опечи язик на цьому ділі.
Іще крутіш заварить кашу пану.
Го-го, синки, гарячий стане день...
А ті, що із Вівсянників, з Майдану,
Учора хату кинувши лишень,
Злюбили ліс і силу самопалу,
Пороховий димок із гущавин,
Підходячи до ватрища помалу,
Сідають в коло, рівні, як один.
Палають огнищ язики багряні.
Обкурені скипають казани.
Устим людей покликує: — Сини,
Виходить так, ми люди не останні!
Ми тут зійшлися, месники бідноти,
Окривджені панами кріпаки,
Із Білорусі, від Двіни-ріки,
Із-під Москви й Дніпра, — одні турботи
Звели нас тут, на помсту і відплату,
Тож поклянімось, ми в борні — брати,
До світлих днів будем разом іти,
І горе кровопивцю! Горе кату!
А люди в дружбі — то моя родина,
В сім'ї народи встануть по мені.
І кріпаки відчули: добра днина
Їх кличе в даль у віщому огні.
Спливає місяць, сяє злотом щирим.
Шепоче пісня про нові літа,
Що красне сонце світить за Сибіром,
А на Вкраїну сокіл заліта.
Грудьми шугне і до вікна постука,
Спочине трохи, знову за своє...
А люди кажуть: — Певно, Кармалюка
Голоті рідній звістку подає.
Устим сміється: — Та який я сокіл?
Теж вигадають! Просто горобець!
— Ой, не кажи, Устиме, — і співець
Іще дзвінкіш затягує наокіл.
— Тихіше, хлопці, досить того співу.
Ви чуєте? Не чуєте? Гуде!
— Ісправник їде?
— Звідки йому?
— Де?
Духмяну тишу збивши полохливу,
Мерщій в залогу. Щасна є прикмета —
Якась пташина свиснула до них.
Поскрипує на вибоях карета,
Сопе під гору пара вороних!
— Куди то, стій! Не поспішай навтечки.
Направо, хлопці, діло є — роби! —
Устим хватає коней за вуздечки,
А ті хропуть, зметнувшись на диби.
Корінник рже і копитами грюка,
Три гайдуки з дозірними — вповал.
— Щастить же!
— Що?
— Впіймалась риба-щука,
Та не ісправник, братці, — генерал!
Він зблід, як мрець, спітніли сиві скроні,
Дорідні губи тіпаються, дрож...
— Із гамана зсипай сюди червоні,
Та не тремти, не займемо, чого ж!
О, він віддасть, щоб тільки жить, чого там.
Мідяну скриньку тягнуть гайдуки.
Тече, дзвенить струмок гарячий злота,
Як серед ночі грають світляки.
Давно карета зникла у долині,
З ромашок збивши полум'я роси.
— Це, не забудь, Івану Кожурині, —
Дітей у нього п'ятеро, — даси.
Це Валовню, а це Перепелиці,
Хоч хліба з пуд зажиє дідуган. —
І круглячки дзвінкі, золотолиці
Повзуть в кріпацький витертий гаман.
— Оце вдові, їй, мабуть, не до того,
Що Кармалюк бере на душу гріх,
Собі лишаймо, хлопці, золотого,
На завтра хліба купимо на всіх.
Чекайте, люди, виб'ємося трошки... —
Устим за пень сідає, мов за стіл,
До кулешу, дає дозорним ложки,
Черству хлібину крає наопіл.
II
Горно роздули, вугіль підсушили,
Вже не звикать Микиті до робіт.
У праці з майстром висушили жили,
Тепер покурять, витруть чорний піт.
Про се, про те спокійно йде балачка,
На всі події є свої слова.
А ніч липнева зводиться від сплячки,
Сумна травичка тихо ожива.
І попливли білястих туч навали
Над росяним тужавим колоском.
Огненні птиці неба край клювали,
Віщуючи світання за ліском.
В тарелі срібні жайворон ударив,
Розсипався в зелені береги.
Війнуло сном, казанням давніх марев.
— Докінчуймо, Микито, ланцюги,
Світа либонь лише чотири кільця
Лишилось, дуй та вугілля підсип! —
Свистить грудей старечих дужий хлип,
Нагадує про старість, брів окрильця
Звисають втомно, вже той день коли б.
Ланцюг аж приска звивами густими,
Горно палає, в кузні пада гук.
Це все тобі зготовано, Устиме,
Для ніг твоїх зготовано, для рук.
III
Ввели його, страшного і тепер
Огнем очей, посмішкою лункою,
Шість вартових, горбатий офіцер
Поодаль став, наказ подав рукою.
Горбатому не спалося вночі,
Дорога снилась в далечі похмура,
Стара казарма, темна, мов конура,
А потім враз забрязкали ключі
Від карцера чи одиночок, хто зна,
Схопивсь як стій, в душі пекла жага.
Здалося, ніч заходить передгрозна,
До горла місяць руки простяга.
А солов'ї ридають серед саду,
А світ горить. Такі ще є дива!
Він затаїв і пострах і досаду,
Мовчазний буде ніч, і день, і два,
Але покаже клятим бузувірам,
Отим, що день стрічають з-поза ґрат,
Що він на слово їхнє не повірив
І що йому сам чорт тепер не брат!
IV
Засапавсь міх в червоному багатті,
Одгупав молот, дзенькаючи, стих.
Ввійшов Устим в чумарці рудуватій,
В потертій шапці, в чоботях простих.
У лісі жив і ночував на кручі,
Рушниця з ним панам носила ляк,
А продирався крізь терни колючі,
То покалічив руки як-не-як.
Щоку роздер десь об сучок дубовий.
Але к чому тепер ота краса?
Ставний, широкоплечий, чорнобровий,
Та в синіх очах полум'я згаса.
— Здорові будьте, ковалі хороші! —
Хотів гукнуть, як тому кілька днів,
Коли під чорним дубом гомонів,
На всю голоту поділивши гроші.
Та не гукнув, багнетів сталь відлита
Сягнула вбік, — прямуй і не зверни!
А слабодухий чоловік Микита
Уже ладнав на ноги кайдани.
V
Устим стояв, ввижалася дорога
По першому грудневому сніжку,
Далеко геть, подальше від острога,
В морозну путь, нітрохи не важку.
Хай свище заметь, без тепла і хліба,
Як бажаний і довгожданий гість,
Він до людей було вночі придиба,
Зігріється і каші попоїсть,