— Принаймні це мої,— заявив він.— Тепер у школі якось по-дурному рахують. Та я через це не повинен страждати. Я сказав, що кожний з нас візьме по сім, і це мої.
Малий погодився. [413]
— Я однаково більше як три не подужаю з'їсти. А де ж твій шоколад?
— Унизу в хатнього цапа,— сказав Карлсон.— Зараз ми його добудемо.
Малий злякано зиркнув на нього. Він не мав бажання знов зустрічатися з панною Цап і, може, дістати ще одного ляпаса. І взагалі, як вони доберуться до коробки з какао? Вона ж стоїть не на підвіконні, як булочки, а на полиці біля плити, якраз перед очима в панни Цап.
— Як же ми візьмемо ту коробку? — спитав Малий. Карлсон задоволено всміхнувся.
— Ти, дурний хлопчисько, звісно, не додумався б, як її взяти. Та, на щастя, до цієї справи береться найкращий у світі штукар, тож будь цілком спокійний.
— Так, але...— почав Малий.
— Скажи-но мені,— перебив його Карлсон,— ти коли-небудь придивлявся до коридорних балконів у цьому будинку, де витрушують одяг і килими?
Звичайно, Малий придивлявся до них. Мама завжди витрушувала на такому балконі хідники з кухні, він містився якраз на півповерха вище від їхніх кухонних дверей.
— Всього за десять ступнів від дверей до квартири,— мовив Карлсон.— Навіть така незграба, як ти, зможе вшитися туди в одну мить.
Малий нічого не второпав.
— Навіщо мені вшиватися на той балкон? Карлсон зітхнув.
— Дурний хлопчисько, йому треба розжовувати кожне слово! Ну, нашорошуй вуха, слухай і метикуй!
— Добре, я слухаю,— сказав Малий.
— Отож,— почав Карлсон,— дурний хлопчисько сідає з Карлсоном на балкон, спускається на півповерха нижче і довго й наполегливо дзвонить до квартири, второпав? Сердитий хатній цап на кухні чує дзвінок і швидкою [414] ходою йде відчиняти... Виходить — і кухня порожня! Відважний і до міри затовстий герой залітає до кухні Й вилітає звідти вже з коробкою какао в руках. Дурний хлопчисько дзвонить ще раз — просто, щоб подражнити хатнього цапа, і мерщій тікає назад на балкон. Сердитий хатній цап відчиняє двері і стає ще сердитіший, бо там ніхто не стоїть із букетом червоних троянд для нього. Сердитий хатній цап обертається і хряскає дверима. Дурний хлопчисько хихотить собі на балконі, аж поки прилетить до міри затовстий герой і забере його на дах бенкетувати. Ану, Малий, відгадай, хто найкращий у світі штукар? А тепер до роботи!
І не встиг Малий і рота розтулити, як уже летів на балкон. Карлсон шугнув униз, аж Малому засвистіло у вухах і стало млосно в животі, дужче, як на чортовому колесі в парку. Далі все було точнісінько так, як передбачив Карлсон. Він подався до вікна в кухні, а Малий спустився до дверей і добре натиснув на дзвоника. Нарешті в сінях почулася хода. Тоді він справді-таки захихотів і помчав назад на балкон. За мить двері відчинились, і показалася голова панни Цап. Малий бачив її, коли обережно визирнув крізь засклені двері з балкона. Карлсон правду казав. Сердитий хатній цап став ще сердитіший, як нікого не вгледів за дверима. Він щось голосно забурмотів сам до себе і хвилинку постояв у відчинених дверях, ніби сподівався, що той, хто дзвонив, зненацька вродиться перед ним. Але той, хто дзвонив, тихенько хихотів собі на балконі й не перестав сміятися навіть тоді, коли прилетів до міри затовстий герой і забрав його до себе на ґаночок бенкетувати булочками. На такому приємному бенкеті Малий ще зроду не був.
— Як мені тут гарно,— сказав хлопець. [415]
Він сидів на ґаночку поряд з Карлсоном, жував булочку, пив шоколад і дивився на стокгольмські дахи та вежі, що блищали на сонці. Булочки були добрі, шоколад теж був смачний. Він сам зварив його у Карлсоновому коминку.
Всього, що було треба,— молока, цукру,— Карлсон роздобув на кухні внизу.
— І за кожну краплю сповна заплачено п'ятьма ере, що лежать на столі в кухні,— сказав Карлсон.— Як хто вже чесний, то завжди буде чесний, нічого не вдієш,
— А де ти набрав стільки п'ятаків? — спитав Малий.
— З гаманця, що знайшов днями на вулиці,— відповів Карлсон.— Повний п'ятаків і ще всяких інших грошей.
— То ж якийсь бідолаха загубив гаманця! — сказав Малий.— І, мабуть, журиться.
— Авжеж,— сказав Карлсон.— Коли вже хто шофер таксі, то хай пильнує своїх речей!
— А звідки ти знаєш, що то був шофер таксі? — здивувався Малий.
— Знаю, бо бачив, як він упустив гаманця,— відповів Карлсон.— А що він шофер таксі, то видно було по значкові на шапці. Я ж не дурний.
Малий докірливо глянув на Карлсона. Так з чужими речами не роблять, він повинен сказати це Карлсонові. Але ж не обов'язково тепер... хай колись іншим разом! Тепер він хотів тільки сидіти на ґаночку, грітися на сонці, їсти булочки, пити шоколад і слухати Карлсона.
Карлсон швидко вм'яв усі сім булочок. Малий не був такий спритний. Він доїдав тільки другу, а третя ще лежала біля нього на ґаночку.
— О, як мені добре! — тішився він.
Карлсон нахиливсь і пильно глянув йому у вічі.
— Ні, не може бути. Тобі, певне, недобре. Він приклав Малому руку до чола. [416]
— Я так і думав. Типова булочкова гарячка. Малий здивувався.
— А що таке... булочкова гарячка?
— Нею хворіють, коли з'їдять забагато булочок.
— Тоді в тебе ще більша булочкова гарячка,— сказав Малий.
— Дарма ти так думаєш,— мовив Карлсон.— Я вже хворів булочковою гарячкою, коли мав три роки. А вона буває тільки раз на віку, точнісінько як кір чи коклюш.
Малий зовсім не почувався хворим і намагавсь пояснити це Карлсонові. Та Карлсон присилував його лягти на ґаночок і став ревно бризкати йому шоколадом в обличчя.
— Мабуть, ти вже не зомлієш,— сказав він. Потім схопив останню булочку Малого.— Більше ані булочки, а то помреш! І уяви собі, яке щастя для бідної булочки, що я тут є. Бо вона б лежала на ґаночку зовсім самітна,— додав він і швидко з'їв булочку.
— Тепер вона вже не самітна,— сказав Малий. Карлсон задоволено погладив себе по животі.
— Ні, тепер вона разом з іншими сімома, і їй там добре!
Малому також було добре. Він лежав собі на ґаночку й— думав, що бути хворому на булочкову гарячку просто чудово. Він уже наївся і залюбки віддав Карлсонові булочку.
Аж ось Малий глянув на годинника. Було кілька хвилин до третьої. Він засміявся.