— Господи, ті діти все тепер мають — і моторчики, і всякі дурниці. Скоро вони літатимуть на місяць раніше, ніж підуть до школи.
Панна Цап лютувала дедалі дужче, бо тепер вона врешті збагнула, хто вкрав її булочки, і ревів за вікном, [458] і писав на стіні в кухні попередження. Отак розбестили дітей! Дали їм мотори, щоб вони літали собі й збиткувалися з старих людей! Усе те, що вона писала до телебачення за привидів,— просто хлоп'ячі витівки! Вона не може більше бачити цього малого, товстого негідника.
— Гайда додому... ти, як тебе звати?
— Карлсон,— відповів Карлсон.
— Це я вже чула,— люто сказала панна Цап.— Це прізвище, а як тебе на ім'я?
— Мене й на ім'я Карлсон, і на прізвище Карлсон,— мовив Карлсон.
— Не сердь мене, бо я вже й так сердита! — сказала панна Цап.— Я хочу знати, як тебе кличуть. Як тебе батько гукає?
— Шибеником,— задоволено сказав Карлсон. Панна Цап кивнула головою.
— Знав твій батько, як тебе прозвати. Карлсон погодився з нею.
— Еге ж, змалку я був страх який шибеник. Хоч то було дуже давно, а тепер я найчемніший у світі.
Проте панна Цап далі не слухала його. Вона сиділа тихо, задумано й починала трохи заспокоюватись.
— Так, так,— врешті озвалася вона,— принаймні одна людина зрадіє всьому цьому.
— Хто? — спитав Малий.
— Фріда,— гірко мовила панна Цап. Потім, зітхнувши, встала й подалася до кухні витерти воду та прибрати балійку.
Карлсон і Малий раді були, що лишились самі.
— Як люди можуть побиватися через такі дурниці! — сказав Карлсон і здвигнув плечима.— Я ж їй нічого не зробив.
— Ні, тільки хіба що трошки подратував її. Але тепер ми будемо дуже чемні. [459]
Карлсон відразу погодився.
— Звісно, ми будемо чемні. Я ж завжди найчем-ніший у світі. Але я хочу мати якусь приємність, а то я не граюся.
Малий замислився: яку б його приємність зробити Карлсонові? Але той сам придумав її. Він кинувся до шафи.
— Стривай, я бачив у шафі гарну річ, як там ховався.
Він вийшов звідти з пасткою на мишей. Малий узяв її в бабусі і привіз із села додому.
— Бо я так хотів би спіймати мишу і приручити її! — пояснив він мамі.
Але мама сказала, що, хвалити бога, в міських квартирах немає мишей, принаймні в них немає. Малий розповів про це Карлсонові, але той заявив:
— А раптом звідкись та візьметься миша. А раптом, щоб потішити твою маму, сюди тихенько закрадеться несподівана мишка.
Він розповів Малому, як було б добре, коли б вони спіймали несподівану мишку. Тоді Карлсон забрав би її на дах до своєї хатки, миша наплодила б мишенят, і поступово вони розвели б мишачу ферму.
— І тоді я дам до газети оголошення,— заявив Карлсон: — "Якщо вам треба мишей, телефонуйте просто на Карлсонову мишачу ферму".
— Авжеж, і тоді миші будуть і в міських квартирах,— задоволено мовив Малий і показав Карлсонові, як наставляти пастку.
— Тепер, звісно, в пастку треба покласти шматочок сиру або шкірочку з сала, а то миша не прийде.
Карлсон засунув руку до кишені і витяг звідти клаптик шкірочки.
— Добре, що я приберіг її з обіду, хоч спочатку хотів викинути на смітник. [460]
Він наштрикнув шкірочку на гачок і поставив пастку Малому під ліжко.
— Ось так! Тепер мишка може прийти, коли собі схоче.
Вони майже забули про панну Цап. Аж ось у кухні щось забряжчало.
— Начебто вона готує вечерю,— сказав Карлсон,— бо стукнула сковородою.
І справді, з кухні невдовзі запахло дуже смачними тюфтельками.
— Вона вминає тюфтельки, що лишилися з обіду,— сказав Малий.— О, як я хочу їсти!
Карлсон кинувся до дверей.
— Мчімо до кухні! — гукнув він.
І справді, Карлсон відважний, подумав Малий, коли насмілюється поткнутися туди, проте й сам не хотів [461] пасти задніх. Тому обережно подався слідом за Карл-соном.
А той був уже в кухні.
— О, здається, ми якраз устигли на вечерю!
Панна Цап, що стояла біля плити й мішала тюфтельки, лишила сковороду й рушила назустріч Карлсо-нові. Вигляд у неї був загрозливий.
— Геть! — закричала вона.— Геть звідси!
У Карлсона опустилися кутики рота, і він насупився.
— Я не граюся, коли ви будете такі сердиті. Я теж хочу тюфтельок. Хіба ви не розумієте, що я зголоднів, цілий вечір удаючи привида?
Він підлетів до плити і схопив із сковороди тюфтельку. Та це вже було занадто. Панна Цап заревла й кинулась на Карлсона. Вона схопила його за комір і вишпурнула за двері на чорний хід.
— Геть! — крикнула вона.— Гайда додому і більше сюди не потикайся!
Малий був страх який розгніваний. "Як можна так ставитись до мого любого Карлсона?" — розпачливо думав він.
— Фе, які ви недобрі,— сказав він мало не крізь сльози.— Карлсон мій приятель і повинен бути зі мною.
Більше він нічого не сказав, бо відчинилися двері і з'явився Карлсон. Він теж був розгніваний.
— Я не граюся. Я не граюся, коли тут таке робиться. Викидати мене за двері на чорний хід...о!
Він підскочив до панні Цап і тупнув ногою.
— На чорний хід, фе... Я хочу, щоб мене викинули з сіней на сходи, як усіх порядних людей!
— Про мене! — мовила вона і, хоч Малий біг ззаду та плакав, поволокла Карлсона через усю квартиру до сінешніх дверей, щоб викинути його на сходи, як він і хотів.
— Ось тепер маєш! Тепер ти задоволений? [462]
— Еге ж, задоволений,— відповів Карлсон, і панна Цап так хряснула дверима, що весь будинок здригнувся.
— Нарешті! — сказала вона й рушила назад до кухні.
Малий біг за нею і бурчав:
— Фе, які ви недобрі й несправедливі! Карлсон повинен бути на кухні!
І він справді був на кухні. Коли панна Цап і Малий зайшли туди, Карлсон стояв біля плити й наминав тюфтельки.
— Звичайно, я хотів, щоб ви мене викинули з сіней на сходи,— заявив він,— аби я міг зайти з чорного ходу і взяти собі смачних тюфтельок.
Тоді панна Цап схопила його за комір і викинула втретє — знову на чорний хід.
— Ох і влазливе ж! — сказала вона.— Як та муха... Але чекай, я ось замкну двері, то, може, хоч тоді матиму спокій.
— Побачимо,— сумирно сказав Карлсон.
Двері за ним хряснули, і панна Цап подбала, щоб вони вже були замкнені як слід.
— Фе, які ви недобрі,— правив своєї Малий.
Та панна Цап не слухала його. Вона попростувала до плити, де на сковороді шкварчали такі гарні тюфтельки.