Карло Сміливий

Страница 8 из 80

Вальтер Скотт

— Я справді дужий, мужній та спритний, — промовив Артур, — але, хоч як мені соромно, мушу сказати відверто — від моєї сміливости в цю мить немає й сліду. Але ні, я не хочу, щоб ви соромились співчуття до бідолахи-мандрівника. З мене ніколи ще не був боягуз.

Дівчина співчутливо й стурбовано дивилася, як юнак обережно дерся вподовж дерева, що стриміло сливе прямовисно з скелі й гнулось під його тягарем; ось він стає, нарешті, ногами на скелю. Тепер тільки переплигнути на кручу, де молода швайцарка.

Однак, це зовсім не так просто й легко, як видавалося, — перестрибнути похмуру безодню, де на дні бурує й кипить скажений потік.

Артурові тремтіли коліна. Обважнілі ноги не хотіли рухатись далі. В одну мить він увесь ослаб. Хто зазнав такої, як він, небезпеки, ніколи не забуде почуття слабкости, що потім охоплює цілу істоту. А тим щасливим, хто в таких обставинах ніколи не бували — годі його збагнути.

Дівчина зрозуміла його стан. Враз усвідомила собі можливі наслідки — і їй стало за нього моторошно. І вона зробила те, що мусіла зробити, єдине, що могло вплинути.

Дівчина легко плигнула з кручі на стовбура. Спритно, мов пташка, втрималась на ньому. Тоді — одна мить — і вона, плигнувши вдруге, опинилась знов на попередньому місці. Потім того, простягнувши Артурові руку, сказала:

— Моя рука — опора слабка. Але сміливо стрибнувши, ти можеш на неї покластися, як на бернські стіни.

І вона не помилилась. Сором переміг. Ні, він і руки не візьме — рішуче відмахнувшись, Артур стрибнув. За мить він стояв на площинці поруч своєї спасительки.

Схопити руку й припасти до неї вустами на знак щирої подяки та пошани, був Артурів перший, цілком природній рух. Юнка не виявила протесту. Вона не вважала за потрібне сперечатися про такі дурниці на височенній скелі, на площинці п'ять футів завдовшки й три завширшки над бурхливим грізним потоком, що дико завивав сотні футів під ними.

III

Прокляття вам, срібло і злото!

Чи не для вас слабка людина

Несе ярмо й ганебні кайдани…

Життя ж дорожче, ніж металю дзвін.

В жадобі ж золота з далеких країн

Ризикуючи життям, через моря широкі

До торговельних міст стікаються потоки

Жагучо-жадібних людей…

(Гасан).

Артур Філіпсон та Анна Геєрштейнська, опинившись так близько віч-на-віч, обидва збентежились. Артур побоювався, чи не матиме чарівна спасителька його за боягуза… А дівчина — може з яких особистих властивих їй самій мотивів, а може й тим, що так близько стояв юнак, якому вона, мабуть, врятувала життя.

— Тепер, — озвався, нарешті, таки Артур, — я мушу вернутись до батька. Життя, яким навік зобов'язаний вам, варте нині чогось тільки тому, що я можу допомогти батькові…

Йому урвав мову звук рога. Добувався з того місця, де він попрощався був з батьком. Артур озирнувся туди. Площинка, якої він хоч частину бачив, повиснувши на дереві, звідціля зовсім сховалася.

Дівчина мовила на те:

— Мені нічого не варто знову перестрибнути на стовбура й глянути, чи не видно ваших друзів. Та коли ж певна, турбуватися нічого. З ними вже надійні провідники. Ви чули ріг? Він сповіщає нас, що мій дядько, або хто з родичів їх знайшов, і нині вони прямують до Геєрштейну. Коли хочте, я вас можу провести туди, а вже мій дядько Арнольд не пустить сьогодні вас далі…

Вона глянула на нього. А що Артур мовчав, вона провадила далі:

— Ви не хвилюйтеся: ми тільки змарнуємо час, шукаючи ваших супутників, а вони з того місця, де, як ви кажете, залишили їх, раніше за вас потраплять до Геєрштейну. Отож, ідіть за мною! А то, глядіть, я ще подумаю, що вам набрид такий провідник.

— Раніш набридне мені життя, що ви його врятували своїм провідництвом! — скричав палко Артур і повернувся йти за нею.

Вони рушили. Артур крадькома глянув на дівчину і ще раз відчув глибоку радість мати такого ґіда.

Вона була легка, граційна й вродлива, і її вбрання вигідно це підкреслювало: типове вбрання швайцарських горянок. Верхній одяг не такий вузький, щоб цілком вирізнялися форми — на це не дозволяли суворі звичаї країни — але й не надто широкий, дуже зручний ходити та бігати горами, спадав тільки до половини литок, показуючи чудові ніжки. Взуття — сандалії з загнутими догори носками, реміння й застібки з срібними перснями. Стан підперізував різнокольоровий шовковий пояс, гаптований золотом. Під плащем іншого кольору сукня, спереду вирізана, відкривала сліпучо-білу шию. Ще білішою вона видавалась, мабуть, від контрасту з обличчям, злегка засмаглим від сонця та повітря. Проте, смаглявість і трохи не меншила краси жвавого личка красуні, і віяло від неї здоровою силою. Довге русяве волосся розсипалося кучерями. Сині очі, приємне обличчя, ціла постава виявляли одночасово довірливість і рішучість. Немов світилася в очах дівоча душа — надто чесна, щоб підозрівати що лихе, надто благородна, щоб лихого боятись. На кучерях була невеличка шапочка; вона, власне, не так закривала голову, як доводила не абиякий смак: гарне з чаплі перо — звичай усіх горянок —, і тоненький золотий ланцюжок разів п'ять обвивав її, застібнутий великим, теж золотим медальйоном.

Таке було вбрання, а сама дівчина — трохи вища ніж на середній зріст, поставна, скидалась вона більш на Мінерву, ніж на горду Юнону, чи пристрасно пишну Венеру. Високе відкрите чоло, граційна й гнучка, дужа, але легка хода — ось така була юнка.

Він дивився на неї; посувались уперед. Дорога стрімка та нерівна, але не міг він мати її за дуже небезпечну, надто після тих проваллів. Це була та сама тропа, що посунулась від завали. Від струсу вона й тут трохи попсувалася, але швайцарців мало обходили рівні та добрі шляхи. Поспішаючи хутчій уперед, юнка зайшла в розмову, і від неї Артур довідався, що оця дорога, кружка, десь сполучається з тропою, якою допіру утрьох вони йшли. Виходить, коли б він та його супутники вчасно збочили, вони не зазнали б трагічної пригоди.

Тепер посувалися трохи віддалік від потоку, але гуло підземним ревом, гуркотом сповняло їм вуха.

Коли це — стежка враз завертає. Просто перед ними в далечині старезний замок. Казковий краєвид, чи не найчарівніший на цілу країну.

Стара невелика Геєрштейнська вежа не мала ніяких особливих архітектурних прикрас. Але вона була грізна й велична на краю протилежного берега річки, яка навпроти самого кута скелі, де височіли руїни, вирувала водоспадом на сто футів заввишки й зривалась у провалля. Ненастанно реве водоспад, над ним вежа стара, над самим краєм немов схиляється частина скелі. Тодішнім у феодальній Европі звичаєм, головна частина — могутній чотирьохкутник. Зруйнована вершина мальовнича від найрізноманітніших башт, круглих, чотирьохкутніх, то геть завалених, то майже цілих, — химерний і мудрий везерунок на тлі похмурого неба.