Чесний швайцарець хоч і не дуже вмів метикувати, проте мав добре, чуле серце. На останні слова старого він жалісно заплакав. Уже не зважувався дратувати його намовами, не міг чинити опір його намірам. Мовчки дивився, як старий лагодився перейти ту саму смертельну безодню, де, очевидячки, його син знайшов свій загин. В розпачі батьківської любови поспішав Філіпсон поділити однакову долю.
Коли це з-за того самого рогу, де відірвалася кам'яна брила, як Артур був на неї став, розлігся гучний пронизливий звук велетенського буйволового рогу. За давніх-давен грізний рев такого рогу закликав горян до бою, а підчас воєн правив за музичний струмент.
— Слухайте! Слухайте! — скричав провідник. — То гасло з Геєрштейну. Напевно хтось з'явиться нам на допомогу. Покаже безпечну путь! Ми відшукаємо вашого сина. Гляньте, он гляньте! Он на дереві — бачте, блищить крізь туман… біле щось розвівається. О, то на тому самому місці, де відірвалася скеля!..
Батько силкувався туди глянути, але очі сповнились слізьми. Він ніяк не міг роздивитися.
— Однаково, — з тяжким смутком промовив: — я побачу трупа.
— Живого, живого побачите, дивіться, як розвівається біла тканина…
— Це з одягу його, — розпачливо зітхнув батько, — болючий пам'ятник його життю. Сина я не бачу. Мої очі стріли загибель останнього сина… О. краще б їх виклювали гірські шуліки.
— Та ні ж, подивіться! То не на гілці висить щось. Білий шмат притятий до жердини, хтось нею махає. Це ж син ваш дає знак, що він урятувався.
— О, — задихаючись сказав Філіпсон, — коли цьому правда… хай благословенні будуть очі, що бачили це, хай благословенні будуть вуста, що мені це промовили. Якщо ми його знайдем… це буде найщасливіший день і для нас, і для тебе! — скричав він уже з силою.
— Ні, — палко відказав провідник, — я прошу тільки, майте терпець і послухайтесь моєї доброї ради. Яка буде мені ганьба, якщо дам вам загинути, провина бо це тільки провідникова, — провадив він далі, так, немов би це від нього залежало заборонити горі скидати свої тумани з страшного чола, або перешкодити брилі гупнути в безодню, чи не дозволити старому, що його сивизна мала б свідчити про здоровий розум, вихоплювати кинджала, мов льомбардський бандит.
Так базікав балакучий одразу провідник. Міг би довго себе потішати в такий спосіб, бо старий не слухав його.
Кожним ударом живчика, кожним ударом серця, кожною думкою ніби мчав у тому напрямі, де щось мало означати рятунок його сина. І кінець-кінцем він пересвідчився: тканина справді віяла в людській руці.
І тоді криласта надія вже забуяла натомість давнього розпачу. Життя!
Він знов почав лагодитися, щоб поповзти до свойого улюбленця, якось йому допомогти. Провідник просив, благав, нарешті, вмовив таки. Але старий за хвилину почав знову вагатися.
— Та хіба ж можете поповзти отим краєм? Хіба досить ясні ваші очі, хіба такі вже міцні ваші ноги! Очі — сповнені сліз, тремтливі ноги, от мов листя тополі, що під нею ми стоїмо. Лишаймось, поки надійде хтось, хто краще дасть допомогу, ніж я, і ніж ви. Ось, скажу вам, я впізнав звук: то ріг доброго Арнольда Бідермана. Він побачив, мабуть, катастрофу й дбає, щоб усіх врятувати.
— Але коли все так, як ти кажеш, чому ж мій син не відповів?
— А коли він і відповів, — цього я певен цілком, — хіба ж ми могли його почути! Самі ж пересвідчились, навіть гучний звук цього рогу серед гуркоту й гураґану здався нам не голосніший за сопілку. То як же ми б почули людський крик!
— А проте мені видалося крізь боротьбу стихій щось схоже на людський голос, але то не Артурів.
— А певно не його. То бренів немов голос жіночий.
— О, доле! Я відгукнусь. Може почують…
І він заходився з усієї сили кричати. Але тут треба було особливого вміння. А його голос зливався з ревом хвиль та вітру, не донісся й на п'ятдесят кроків, завмирав і зникав у лункому вирі лютих стихій. Антоніо на те тільки посміхнувся. Тепер він гукне. І провідник дав високий, проразливий звук, з багато меншим на вигляд зусиллям, ніж робив те англієць. І чути, звук полинув на далеку віддаль виразний, окремий.
Зненацька — такий самий поклик йому на відповідь. Ось знову й знову. Поступово наближалася до площинки, росла й горнулась надія.
В тяжкому стані був батько, але ще тяжче припало його синові.
Почав був Артур свою путь уподовж скелі спокійний, рішучий і мужній. Все залежить від нього; він знав, які на міць має нерви. А несподівана пригода його так приголомшила, так близько віч-на-віч побачив він смерть, несподівану, жахну, здавалося неминучу. Гранітна скеля — захиталась. Завалилась під самими його ногами. Хоч він якимсь інстинктовим зусиллям несвідомо врятувався, але відчував: найкраща частина його самого, душевна міць і фізична сила зникли в ту мить, коли з скаженим ревом упала круча на дно безодні в ріку.
Так морець стоїть на улюбленому кораблі, коли починається шторм, гордий на його непохитність, гордий на власну перемогу. Але ось корабель налітає на скелю, розбивається дощенту… Тоді моряк розпачливо змагається з хвилями, вони кидають його від скелі до скелі, і де тоді його мужність? Де певність себе? — а він же допіру так пишався в гордовитому супокої!
Отак і з Артуром. Хоробрий, сміливий, упевнений напочатку — і тепер Артур, обхопивши руками засохлого пня старого дерева, повиснувши між небом і землею, дивиться, як гуркоче неначе страшна лявина униз, у безодню; дивиться, і сповняється душа його жахом. В очах миготять тисячі кольорів, тьмариться в голові, руки не слухають: немов зведені корчами схоплять гілля, і враз розщимляються і тремтять, і тремтять. Його тримали руки. І він боявся, що ці руки незабаром не матимуть сили витримувати його.
Крапля по краплі — сповняється чаша. Хто знає, коли приходить остання в житті?! Становище було й так безнадійне, А тут ще до того між зграями сов, кажанів та нічних лиховісних птахів, що їх сполохала зриваючись круча, Артур побачив лямергеєра. То альпійський яструб, більший за орла, іще страшніший хижак; юнакові він досі не траплявся ніколи. Як здебільшого всі хижаки, цей птах має такий звичай: досхочу попоївши, він здирається на яке неприступне місце й там сидить непорушно, аж перетравиться їжа. Тоді вертає йому сила й ненажерливість.