— Я не рятуватиму свойого життя брехнею. Думка моя неприхильна. А сказав я ось що: "Жодні закони та суди не можуть бути справедливі, походячи від таємних товариств. Справедли'вий суд може існувати відверто. А коли він не є всенародній, то є помста та ненависть". Іще я додав, що відкидати кревний зв'язок противно законам природи…
Не встиг він закінчити, як з лав покотилося гнівно:
— Він гудить священний Фем! Хай замовкнуть йому вуста!
— Ні, почекайте, дослухайте мене! Я це казав і я почував так, але казав у країні, де міг оголошувати свою думку, у країні, непідвладній компетенції вашого суду. Але я заперечую, щоб щонебудь казав проти вашего Фем'у там, де він ширить свій вплив. Більше, я заперечую, нібито їду до бургундського герцога на змову проти вашого товариства! Такого не думав ніколи!
Головний суддя повернувся до того члена, що провадив обвинувачення:
— Ти чув! Що скажеш?
— Щодо першого обвинувачення, — він сам признався: а саме — що його нечестивий язик осуджував вашу діяльність і за це його треба вирвати. Решта, я можу заприсягнутись, також правда.
— В судових справах, — сказав англієць, — коли обвинувачення не піддержують достатніми доказами, присягу дається обвинуваченому.
— Чужинче! — скричав суддя. — Ти досить боронився, ми маємо свої закони.
А тоді, вдаючись до цілої залі, промовив:
— Оголошую, що виказ проти тебе справедливий, як ти визнав сам, ніби за межами Червоної Землі, що її головна місцина — Вестфалія, що її межі за середнєвіччя були багато просторіші, говорив легковажно про наш священний суд. Але я вірю, що решта — наклеп. Як ви, брати?
Вони сперечалися недовго. Нарешті один сказав:
— Обвинувачений винен, бо він — зухвалець, що ганьбив наш суд. Але він плів свої нісенітниці таким людям, які не знають нашого статуту. Головний доказ не доведено. Виходить — ніякого злочину, а сама нерозважність, зухвальство, і в таких випадках за законами священного Фем'у, де є тільки одна кара — смерть, полонених звільняють. Пропоную вернути його до людей та денного світла, склавши сувору догану.
— Хай буде так! — сказав головний суддя. — Чужинче, ти чуєш вирок, але пам'ятай, те, що бачив сьогодні, є таємниця — й ні батькові, ні матері, ні жінці, ні синові її не кажи й ніколи не попускай собі з самолюбства думати, що ти поза владою суддів священного Фем’у. І за тисячу миль від Червоної Землі, де не шириться наша могутність, не знайдеш ти захисту; не заховаєшся й на туманному острові. Тепер іди, будь розважливий та з страхом шануй священний Фем.
Смолоскипи погасли. Філіпсона знову схопили, поклали на постіль і понесли назад. Почепили ліжко до мотузів і він відчув, що його підіймають вгору. Ліжко струснулось і знову стало на підлозі тієї кімнати, де завів його господар. Знеможений, змучений він поринув у глибокий міцний сон.
Скоро зайнявся світанок, Філіпсон прокинувся й квапився лише покинути небезпечне місце. Не стрінувши живої душі, крім старого-стайничого, він вивів коні, навантажив крам та поїхав до Страсбурга.
Частина 3
XXI
Ні, геть з думок моїх!
Скарб справжнього знання —
В твому творінні, а природа мати
Старого Райну пишні береги
З якою іншою красою порівняти?..
Попрощавшися Артур із батьком, сів у човна пливти Райном, не подбавши взяти з собою щось із речей. Трохи білизни та кілька, золотих, — ось усе його добро, а решта лишилась на в'ючакові. Коли трохи від'їхали від берега, натягнули вітрилля й під легким вітерцем попливли проти течії, навскоси від Кірхгофа.
За кілька хвилин опинились біля другого берега. В цю мить Артур, що. напружено стежив за лівим берегом ріки, побачив батька з двома верхівцями; подумав, мабуть, один Бартоломей, а другий якийсь випадковий подорожній. Він зрадів, — однією людиною більше, певніше переїхати шлях. Артур вирішив і на мить не спинившись у Кірхгофі, їхати швидче до Страсбурга, хіба що темрява може примусить десь заночувати в селищі по німецьку сторону Райна. Запальний юнак уже радісно мріяв про побачення в Страсбурзі з батьком; недавня гризота розвіялась, і від тяжкого розпачу він раптом перейнявся веселими бадьорими мріями.
Зійшовши на берег, попоїв і швиденько подався шукати коня. З великими труднощами, кінець-кінцем, роздобувся в надбережній, хатині якогось рибалки й залишивши йому натомість трохи золотих, скочив на сідло й дав коневі остроги.
Тепер їхав східнім берегом величної ріки — мальовничі місця, що їх обмиває Райн; надбережні кручі вкривали рослини роскішним осіннім убором. Далі височіли фортеці, де маячили прапори гордих власників; потім назустріч з'явилися села маленькі, де родючий ґрунт годує хлібороба, а той кожну мить начувається, чи не відніме важка рука великого пана останній шматок його хліба. І кожний ручай, що вливається до Райну, в'ється долиною, і кожна долина ріжно-барвна й красна; час од часу луки, лани, виноградники, потім далі — скелі, провалля… Артур жагуче пив насолоду запашної осінньої природи.
Але ось сонце сідає й вечірня заграва нагадує йому про близьку ніч. Він поклав собі в першому селищі, що трапиться дорогою, знов постукати до якої хати. Саме спустився до мальовничої долини, де велетенські дерева розкинули тіняве гілля над соковитою, м'якою травою. Посередині — широкий ручай, а десь за милю за течією вгору його струмені обмивають стрімку, високу скелю, на ній старовинні мури та готичні вежі величезного февдального замку. А перед Артуром ця частина широкої долини пишно буйніла скиртами пшениці; обабіч широченного поля височіли темночервоним листом старезні дуби. Якийсь молодик, з убрання селянин, ловив перепілки, біля нього дівчина сиділа на пні й посміхалась на веселу забаву. Маленький цуцик, що мав заганяти дичину до сітки, раптом забув свій обов'язок і почувши близько мандрівника — загавкав. Він злякав птахи. Тоді дівчина підійшла до Артура й увічливо попросила трохи збочити.
Той залюбки дав згоду.
— Можу поїхати так далеко, як вам заманеться, — і він ґречно вклонився. — Пробачте, і в нагороду скажіть: тут денебуць чи є будинок або халупа, де б добра душа прийняла подорожнього на ніч?
Дівчина, обличчя він гаразд не розгледів, здавалось ось-ось зарегоче.