— У такому разі чи не повинні ви розповісти те, що знаєте, і вжити якихось заходів?
— А навіщо? Що я можу зробити? Я не можу довести нічого. Та й що може статися? Злочинців тепер відпускають дуже швидко. Вони називають це обмеженою відповідальністю чи якось так. Посидиш у в'язниці кілька років, і ти знову на волі, чистий і невинний.
— А що, як через ваше небажання розповісти те, що ви знаєте, когось знову вб'ють — і буде ще одна жертва?
Естер упевнено похитала головою.
— Цього не буде, — сказала вона.
— Ви не можете бути певні.
— Я переконана. Та й не знаю, хто… — Вона спохмурніла й провадила, досить непослідовно: — Можливо, і тут ідеться про ту ж таки обмежену відповідальність. Можливо, ти просто неспроможний діяти інакше — якщо в тебе й справді психічне захворювання. О, я не знаю. А поки що було б найліпше, якби вона втекла з тим суб'єктом, хоч би хто він був, і ми змогли про все це забути.
Вона подивилася на свого годинника, скрикнула й підхопилася на ноги.
— Я мушу піти перевдягтися.
Міс Марпл сиділа й дивилася їй навздогін. Займенники, подумала вона, нерідко збивають людей із пантелику, а такі жінки, як Естер, особливо схильні розкидатися ними. Чи з якоїсь причини Естер Волтерс переконана, що жінка винна в смертях майора Полґрейва та Вікторії? Схоже на те. Міс Марпл замислилася.
— О, міс Марпл, ви сидите тут сама-одна — і навіть без плетіння?
Це був доктор Ґрем, якого вона шукала так довго й так марно. И ось він сам, зі своєї власної згоди підсів до неї, щоб побазікати трохи. Він не сидітиме довго, подумала міс Марпл, бо йому теж треба перевдягтися до вечері, а вечеряв він зазвичай рано. Вона сказала йому, що сиділа сьогодні біля ліжка Молі Кендел.
— Важко повірити, що вона одужала так швидко, — сказала вона.
— Нічого дивного, — відповів їй доктор Ґрем. — Вона прийняла не таку вже велику дозу.
— А я подумала, вона проковтнула півпляшечки пігулок.
Доктор Ґрем поблажливо усміхнувся.
— Ні, — сказав він, — я не думаю, що вона прийняла стільки. Тобто вона, можливо, хотіла прийняти їх, а тоді, певно, в останню мить половину відкинула. Люди, якщо вони навіть хочуть накласти на себе руки, часто насправді помирати не хочуть. Вони примудряються не ковтнути смертельну дозу. Це не завжди умисний обман, просто підсвідома реакція інстинкту самозбереження.
— А може, вона умисне хотіла показати… — почала міс Марпл і не закінчила фразу.
— Це можливо, — сказав доктор Ґрем.
— Якщо вона й Тім посварилися, наприклад?
— Вони з Тімом не сваряться, ви ж знаєте. Схоже, вони дуже люблять одне одного. Але щось подібне завжди може статися один раз. Ні, я не думаю, що з нею сталося щось дуже погане цього разу. Вона встане з ліжка й ходитиме, як і завжди. А проте буде безпечніше дати їй полежати день або два…
Він підвівся, весело кивнув їй головою й пішов до готелю. Міс Марпл посиділа там, де вона була, трохи довше.
Чимало думок пролітали їй у голові… Книжка під матрацом Молі… Її вдаваний сон…
Те, що їй розповіли Джоун Прескот, а згодом Естер Волтерс…
А потім вона повернулася назад, туди, звідки все почалося, — до майора Полґрейва.
Якась думка борсалася в її голові. Щось про майора Полґрейва…
Якби лиш вона могла пригадати…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
ОСТАННІЙ ДЕНЬ
І
"І був вечір, і був ранок, день останній", — сказала міс Марпл самій собі.
Потім, трохи збентежена, вона розігнулася й сіла прямо на своєму стільці. Вона задрімала, а це була неймовірна річ, бо грав шумовий оркестр, а вона раніше ніколи не подумала б, що можна задрімати під брязкіт цього шумового оркестру… Виходить, подумала міс Марпл, вона таки звикає до цього місця! Що вона там сказала сама собі? Вона щось процитувала, але процитувала неточно. День останній? День перший[7]. Ось як це мало звучати. Та хай там як, а сьогодні не перший і, либонь, не останній день.
Вона знову випросталася на стільці. Вона почувала себе неймовірно стомленою. Ця тривога, це відчуття своєї ганебної безпорадності. Вона знову з неприємним відчуттям у душі пригадала той дивний хитрий погляд, яким подивилася на неї Молі з-під своїх приплющених повік. Що відбувалося в голові цієї дівчини? Яким іншим усе здавалося спочатку, подумала міс Марпл. Тім Кендел і Молі, таке природне й щасливе молоде подружжя! Гілінґдони, такі милі, такі виховані люди — ті, кого зазвичай називають "приємними людьми". Веселий, щирий, із відкритим серцем Ґреґ Дайсон і життєрадісна Лакі, обоє любителі побазікати, задоволені собою і світом… Четверо людей, які так добре ладнали між собою. Канонік Прескот, чоловік сердечний і добрий. Джоун Прескот, жінка трохи іронічна, але дуже мила, а милі жінки неминуче шукають розвагу в легковажному базіканні. Їм треба знати, що діється у світі, знати, коли два помножити на два буде чотири, а коли результат можна розтягти до п'ятьох! Ніякої шкоди від таких жінок немає. Їхні язики теліпаються, але вони завжди готові прийти на допомогу, коли тебе спіткає нещастя. Містер Рейфаєл, справжня особистість, чоловік із характером, чоловік, якого вона ніколи не зможе забути. Але міс Марпл думала, що знає дещо більше про містера Рейфаєла. Лікарі часто, так він їй сказав, віщували йому близький кінець, але цього разу, як їй здавалося, вони були набагато ближчі до істини у своїх пророцтвах. І містер Рейфаєл знав, що дні його полічені.
Знаючи це напевне, чи наважиться він на якісь рішучі дії?
Міс Марпл замислилася над цим питанням.
Бо відповідь на нього може бути важливою.
Що пак він їй сказав, коли голос його звучав занадто гучно, занадто впевнено? Міс Марпл чудово розумілася на відтінках людського голосу. Вона так часто слухала його протягом свого життя.
Містер Рейфаєл сказав тоді щось таке, що не було правдою.
Міс Марпл розглянулася навколо. Нічне повітря, м'які пахощі квітів, столи, освітлені приглушеним світлом, жінки у своїх гарних сукнях — Евелін у темно-синій, обшитій білим ситцем, Лакі вся в білому, зі своїм прегарним золотавим волоссям. Усі здавалися в цей вечір веселими й наповненими радістю життя. Навіть Тім Кендел усміхався. Він проминув її стіл і сказав:
— Не знаю, як і дякувати вам за все, що ви для мене зробили. Молі практично вже така, якою й була. Лікар каже, завтра вона зможе піднятися з ліжка.