— А й справді.
Думки міс Марпл перенеслися в далеке минуле. Колись під час партії в крокет вона познайомилася з одним юнаком. Він здавався таким милим, веселим, майже богемним у своїх поглядах. А потім, несподівано, дуже сподобався її батькові. Батько визнав його достойним кандидатом на руку дочки, він став вільно бувати в їхньому домі, і міс Марпл зрештою дійшла висновку, що він занудний. Дуже занудний.
Канонік, схоже, заснув, і міс Марпл спробувала наблизити розмову до теми, яка її так цікавила.
— Звичайно, ви дуже багато знаєте про це місце, — сказала вона тихим голосом, щоб не розбудити каноніка. — Ви приїздили сюди протягом кількох років, чи не так?
— Ми були тут торік і за два роки до того. Ми дуже любимо Сент-Оноре. Тут завжди можна зустріти вельми приємних людей. Не тих багатіїв, що так люблять похизуватися, розкидаючись грішми.
— Отже, ви добре знайомі з Гілінґдонами та Дайсонами?
— Так, досить добре.
Міс Марпл кахикнула і ще стишила голос.
— Майор Полґрейв розповів мені дуже цікаву історію, — сказала вона.
— У нього був великий запас історій, чи не так? Звісно, він багато подорожував. Бував в Африці, в Індії, навіть у Китаї, здається.
— Так, справді, — сказала міс Марпл. — Але я мала на увазі не ті історії. Історія, про яку я згадала, була пов'язана з одним зі щойно згаданих мною людей.
— Справді? — запитала міс Прескот.
У її голосі прозвучала щира зацікавленість.
— Так. — Міс Марпл дозволила своєму поглядові ковзнути по пляжу, туди, де Лакі підставила сонцю свою спину. — Добре засмагла, правда ж, — зауважила міс Марпл. — А яке в неї гарне волосся! Майже того самого кольору, що й у Молі Кендел, чи не так?
— Єдина різниця в тому, — сказала міс Прескот, — що в Молі колір волосся природний, а в Лакі він із пляшки.
— Облиш, Джоун, — запротестував канонік, несподівано прокинувшись. — Тобі не здається, що ти надто категорична?
— Я не категорична, — ядучим голосом заперечила міс Прескот. — Я просто констатую факт.
— Її волосся мені дуже подобається, — сказав канонік.
— Звичайно. Тому вона це й робить. Але я запевняю тебе, любий Джеремі, що воно не одурить жодну жінку й на мить. Правда ж, не одурить? — звернулася вона до міс Марпл.
— Боюся, що ні, — погодилася з нею міс Марпл. — Звичайно, у мене немає того досвіду, який маєте ви, а проте, боюся, цей колір усе ж таки неприродний. Варто подивитися на корінці волосся через кожні п'ять або шість днів…
Вона поглянула на міс Прескот, й обидві кивнули одна одній зі спокійною жіночою впевненістю. Канонік, схоже, знову провалився в сон.
— Майор Полґрейв справді розповів мені дивовижну історію, — промурмотіла міс Марпл, — про… я, власне, не зовсім зрозуміла про кого. Іноді я трохи недочуваю. Він, як мені здалося, розповідав або натякав…
І вона зробила паузу.
— Я знаю, що ви хочете сказати. Свого часу про це багато говорили…
— Ви маєте на увазі той час, коли…
— Коли померла перша місіс Дайсон. Її смерть була цілком несподіваною. Фактично, усі вважали її malade imaginaire[4] — іпохондричкою. Тому, коли в неї стався напад і вона раптово померла, були, звісно, всілякі чутки.
— А якихось неприємностей тоді не було?
— Лікар був спантеличений. Він був зовсім молодим чоловіком і не мав великого досвіду. Він належав до тих лікарів, які схильні всі хвороби лікувати антибіотиками. Вони, як правило, не завдають собі клопоту пильно оглядати хворого й не переймаються тим, що саме відбувається з ним. Вони просто рекомендують йому приймати ті або ті пігулки, а якщо вони не допомагають, то пробують інші. Так, я думаю, лікар був спантеличений, але вона начебто мала раніше проблеми зі шлунком. Принаймні, так сказав її чоловік, і тому не було підстав припускати, що там щось не так.
— Але ви особисто думаєте…
— Звичайно, я нічого не можу стверджувати конкретно, але, враховуючи загальну думку більшості людей, маю всі підстави сумніватися…
— Джоун! — Канонік мало не підстрибнув на своєму місці. Вигляд у нього був войовничий. — Мені дуже не до вподоби — мені справді дуже не до вподоби — чути, як поширюються ці погані плітки. Ми завжди намагалися боротися проти цього. Не бачити зла, не слухати про зло, не говорити про зло — а ще важливіше, не думати про зло. Таким має бути девіз кожного християнина й кожної християнки.
Дві жінки поринули в мовчанку. Їхнє виховання не дозволяло їм не зважати на критику духовної особи. Але в глибині своїх душ вони були невдоволені, сердиті й анітрохи не каялися. Міс Прескот подивилася на брата з очевидним роздратуванням. Міс Марпл дістала своє плетиво й дивилася на нього. Але, на їхнє щастя, випадок був на їхньому боці.
— Mon pere[5], — сказав чийсь тоненький і дзвінкий голос. То було одне з французьких дітей, які гралися біля самої води. Дівчинка підійшла непоміченою й тепер стояла біля крісла каноніка Прескота.
— Mon pere, — знову проспівала вона.
— Що? Так, моя люба. Oui, qu'est-ce qu'ilуа, ma petite?[6]
Дівчинка пояснила. У них виникла суперечка щодо того, чия черга плавати на надувних крилах й виникли ще якісь проблеми, пов'язані з дотриманням пляжного етикету. Канонік Прескот дуже любив дітей, а надто малих дівчаток. Він завжди з радістю погоджувався бути | арбітром у їхніх суперечках. Він підвівся й пішов слідом за дитиною до води. Міс Марпл і міс Прескот зітхнули з полегкістю і швидко обернулися одна до одної.
II
— Джеремі — і цілком слушно — дуже не любить злостивих пліток, — сказала міс Прескот, — але ж не можна пускати повз вуха все, що говорять люди. А в той час, як я вже сказала, було багато балачок.
— Справді багато? — зацікавлено озвалася міс Марпл, заохочуючи співрозмовницю до подальшої розповіді.
— Ця молода жінка — здається, її тоді звали міс Ґрейторекс, точно не пригадую — доводилася нібито кузиною місіс Дайсон і доглядала її. Вона давала їй ліки й усе таке. — Місіс Прескот зробила невідомо навіщо коротку паузу. — І звичайно ж, як я розумію, — міс Прескот стишила голос, — мали місце шури-мури між містером Дайсоном і міс Ґрейторекс. Чимало людей це помічали. Я хочу сказати, що такі речі неможливо приховати в такому місці, як це. Розповідали також цікаву історію про те, як Едвард Гілінґдон дістав для неї якісь ліки в аптеці.