— Видно, без Валомбреза тут не обійшлося,— сказав Ірод.— Чи не влаштував він цю засаду, довідавшись про пашу поїздку в замок де Померейля? Може, й сама вистава, за яку я одержав гроші,— то тільки хитрість, задумана, щоб виманити нас із міста, де такі підступні вихватки здійснити важко й небезпечно? В такому разі мерзотник, що вдавав поважного дворецького,— прекрасний актор, найвидатніший з усіх тих, яких я будь-коли бачив. Я б поклявся, що той негідник і справді — простодушний управитель з багатого дому, сповнений доброчесності та всіляких достоїнств. Але тепер нас троє, тож давайте обшукаємо весь цей гайок, може, знайдемо бодай маленький слід нашої славної Ізабелли, яку я, хоч і тиран, люблю дужче, ніж самого себе з усіма своїми тельбухами. Ох, боюся, що наша невинна бджілка попала в сітку гидкого павука; як би він не розправився з нею раніше, ніж ми зможемо вирвати її з того надто вміло сплетеного павутиння.
— Я роздушу його,— озвався Сігоньяк, тупнувши ногою, паче павук був у нього під чоботом.— Я роздушу цього отруйного звіра!
Лютий вираз його обличчя, звичайно такого спокійного і лагідного, свідчив про те, що він зробить так, як сказав.
— Ну, не тратьмо часу на балачки,— мовив Ірод,— гайда в ліс, обійдімо його. Дичина ще не могла втекти дуже далеко.
Сігоньяк з акторами перетнули лісок, хоча густі кущі чіпляли їх за ноги, а молоде пагіння стьобало обличчя, і по той бік справді побачили втікачів: там щодуху мчала карета з закритими завісками на вікнах, запряжена четвериком поштових коней, яких підганяло гучне і гостре, мов постріли, ляскання пуги. Два верхівці, вгамувавши своїх коней, тих, що Сігоньяк недавно штрикнув рапірою, скакали з обох боків біля дверцят, і один з них тримав на поводі коня незнайомця в масці; сам той розбійник у масці, певно, сів у карету, щоб Ізабелла не змогла відкрити завіску й гукнути на допомогу чи навіть спробувати, ризикуючи життям, вискочити на землю.
Без семимильних чобіт, що їх так спритно вкрав Хлопчик-мізинчик у Людожера, безглуздо було гнатися за каретою, яка швидко їхала під такою охороною. Єдине, що могли зробити Сігоньяк і його товариші, це простежити, в якому напрямку вона їде, хоча для розшуків Ізабелли цього було дуже й дуже мало. Барон спробував іти по колії, але погода була суха і на твердій землі від коліс лишалися тільки ледь помітні сліди; до того ж і вони скоро змішалися з коліями від інших возів, які проїжджали тут раніше. На розпутті, де дорога розходилась, барон зовсім втратив слід і зупинився, вагаючись іще дужче, ніж вагався Геракл, коли йому треба було вибрати любострастя чи доброчесність и. Довелося повернути назад, бо помилка могла ще більше віддалити його від мети. Всі троє пішли до фургона, де їх ждали схвильовані товариші, не знаючи, що й думати про цю таємничу пригоду.
Як тільки почалася сутичка, актори хотіли зупинитися, проте лакей-повожатий стьобнув коней, щоб фургон їхав швидше і ніхто не міг кинутися на допомогу Сігоньякові; коли ж Тиран і Скапен, почувши пістолетні постріли, все-таки вискочили, той ударив коня острогами, перестрибнув канаву і помчав доганяти своїх спільників, зовсім не думаючи про те, чи дістанеться трупа до замку Померейль, якщо тільки він взагалі був,— після всього, що сталося, це викликало велпкі сумніви.
Назустріч ішла бабуся з в'язкою хмизу на спині, й Ірод спитав, чи далеко ще до Померейля; стара відповіла, що не знає навколо ні маєтку, ні села, ні замку з такою назвою, хоч їй уже сімдесят років і вона з дитинства ходить у цих краях по всіх дорогах, просячи Христа ради на своє злиденне прожиття.
Було ясно, що всю історію з виставою заздалегідь підстроїли хитрі й підлі негідники за дорученням багатого вельможі, бо для такої складної махінації потрібно було немало людей і грошей; а цим вельможею міг бути тільки Валомбрез, закоханий в Ізабеллу.
Віз повернув назад, до Парижа, але Сігоньяк, Ірод і Скапен лишилися, маючи намір найняти десь поблизу в селі коней, щоб легше було розшукувати й доганяти викрадачів.
Після того, як барон упав, Ізабеллу привезли на галявину посеред лісу, зняли з коня і, хоч вона відбивалася з усієї сили, посадили в карету, й карета поїхала далі, гуркаючи колесами, мов колісниця Капанея15 на бронзовому мості. Навпроти Ізабелли поштиво примостився чоловік у масці, той, що захопив її і віз у своєму сідлі.
Коли вона повернулася, щоб виглянути у вікно, чоловік простягнув руку і притримав її. Змагатися з цією залізною
рукою було марно. Ізабелла знову сіла й почала кричати, сподіваючись, що її почує якийсь перехожий.
— Ради бога, заспокойтеся,— з вишуканою чемністю озвався викрадач.— Я не хотів би застосовувати силу щодо такої чарівної особи, не примушуйте мене. Вам ніхто не бажає нічого лихого, навіть навпаки — зичать усякого добра. Не треба впиратися й бунтувати, це марна річ; якщо ви будете розумницею, я ставитимусь до вас із величезною повагою, з вами обходитимуться не гірше, як з полоненою королевою; але якщо надумаєте й далі репетувати, шаленіти, кликати на допомогу, якої все одно не буде, то доведеться вгамувати вас. Ось оця штука примусить вас мовчати і сидіти спокійно.
І чоловік дістав з кишені майстерно зроблену пов'язку на рота й довгий, згорнутий шовковий шнур.
— Було б варварством накидати цей наче намордник чи, може, цю гнуздечку на такі свіжі, рожеві й такі солодкі уста,— правив він далі.— Та й вірьовка зовсім не підходить до таких маленьких і ніжних рук, яким носити б тільки золоті браслети, всипані діамантами.
Молоду актрису, хоч як вона мордувалась у своєму горі, переконали ці таки й справді слушні докази. Фізичний опір тут нічого не давав. Отож Ізабелла забилася в куток карети й сиділа мовчки. Тільки груди її здіймалися від гірких зітхань і сльози котилися по блідих щоках, мов краплі дощу на пелюстках білої троянди. Вона думала про небезпеку, яка загрожує її доброчесності, і про відчай Сігоньяка.
"Після нападу гніву настає напад сліз,— подумав чоловік у масці,— все йде своїм ходом. Тим краще, бо мені було б неприємно грубо обходитися з такою милою дівчиною".
Зіщулившись у куточку, Ізабелла час від часу боязко поглядала на свого охоронця; той помітив це і сказав їй, намагаючись говорити м'яко, хоча голос у нього від природи був хрипкий: