А з допомогою, котра вельми доречно наспіла до Ізабелли, було так. Приїзд герцога у роззолоченій кареті до постоялого двору викликав серед здивованих і захоплених пожильців усякі балачки; незабаром вони дійшли й до Тирана, що саме вчив, як і Ізабелла, у себе в кімнаті свою роль. Сігоньяка якраз не було — він затримався в театрі, щоб приміряти новий костюм,— і добряга Ірод, знаючи про лихі заміри Валомбреза, надумав пильнувати; допустивши похвальну нескромність, він приклав вухо до замкової щілини і слухав небезпечну розмову, готовий втрутитися, коли вона вже надто розпалиться. Його обачливість і врятувала доброчесну Ізабеллу від негідних витівок злого й розпутного герцога.
То був неспокійний день. Лампурд, як ви пам'ятаєте, дістав од Мерендоля доручення розправитися з капітаном Фракасом; отож, чекаючи слушної нагоди для нападу, забіяка стовбичив на майданчику, де височить бронзовий король, бо, повертаючись у заїзд, Сігоньяк неодмінно мав перейти Новий міст. Жакмен ждав уже понад годину, дмухаючи на пальці, щоб не були закляклі, коли настане час діяти, і пританцьовуючи, аби нагрілися ноги. Було холодно, і сонце заходило за мостом, по той бік Тюїльрі, ховаючись у криваві хмари. Швидко сутеніло, перехожих ставало дедалі менше.
Нарешті появився Сігоньяк; .пойнятий невиразною тривогою за Ізабеллу, він бистро йшов, щоб скоріше дістатися цо заїзду. В поспіху барон не побачив Лампурда, і той, схопивши за край плаща, стягнув його таким різким, раптовим рухом, що порвалися зав'язки. Сігоньяк враз лишився в самому легенькому камзолі. Спочатку він подумав, що то напав звичайний злодій; не намагаючись відняти у нього плащ, барон блискавично вихопив шпагу і приготувався до бою. Те саме негайно зробив і Лампурд. Йому сподобалась позиція супротивника.
"Ну що ж,— подумав бандит,— розважимось трошки".
І клинки схрестилися. Після короткої розвідки з обох сторін Лампурд спробував ударити, проте Сігоньяк миттю відбив удар.
"Добре захищається,— знову мовив собі напасник.— Цей молодик дещо тямить".
Сігоньяк одвів своєю шпагою клинок розбійника і спрямував удар у бік йому; Лампурд відхилився назад і відбив удар супротивника, в душі захоплюючись його досконалістю і академічною точністю.
— А ось вам! — гукнув він, і шпага його окреслила іскристе коло, але натрапила на шпагу Сігоньяка, який був напоготові.
Вишукуючи хоч якийсь просвіт для удару, вістря шпаг кружляли одне навколо одного то повільніше, то швидше, обидва суперники діяли хитро і обачливо, що свідчило про неабияку вправність їх.
— Знаєте, добродію,— сказав Лампурд, не маючи сили довше стримувати своє захоплення впевненими, точними і правильними діями супротивника,— у вас прекрасна метода!
— До ваших послуг,— відповів Сігоньяк, посилаючи клинок у сторону розбійника, який відбив удар руків'ям своєї шпаги, повернувши зап'ястя таким швидким ривком, наче зірвалась натягнута пружина.
— Ловкий випад! — усе дужче захоплювався Лампурд.— Чудовий ,удар! По закону я мав би вже не жити. І робив я не по справедливості — відбив удар випадково, неправильно, навмання — так можна захищатися тільки в крайньому разі, щоб тебе не проткнули шпагою наскрізь. Мені аж соромно, що я вдався до цього захисту проти такого прекрасного фехтувальника, як ви.
Всі ці слова змішувалися з дзвоном сталі, випадами, ударами, і майстерність Сігоньяка викликала у Лампурда щораз більшу повагу до нього. Єдиним на світі мистецтвом для цього забіяки було фехтування, він і людей цінив тільки по тому, як вправно вони орудували зброєю. Сігоньяк у його очах підносився щораз вище.
— Чи це не дуже нескромно, добродію, запитати, хто був вашим учителем? Джіроламо, Парагуанте і Сталеве Ребро пишалися б таким виучеником.
— Єдиним моїм учителем був старий солдат на ім'я П'єр,— відповів Сігоньяк, якого забавляли ці чудернацькі теревені.— Ось один з його улюблених ударів, відбивайте! — І барон зробив випад.
— О чорт! — скрикнув Лампурд, трошки відступаючи.— Ви, здається, зачепили мене — вістря ковзнуло під рукою. Вдень ви б проштрикнули мене, а от битись у сутінках і вночі ви ще не звикли, тут треба мати котячі очі. Та все одно це було добре задумано і зроблено. Тепер бережіться, щоб я вас не захопив зненацька. Зараз я випробую на вас свій секретний удар, наслідок тривалої науки, пес plus ultra 8 мого мистецтва, еліксир мого життя. Досі цей удар моєї вірної шпаги завжди вбивав жертву. Якщо ви вцілієте, я навчу вас його. Це єдина моя спадщина, і я заповідаю її вам; а то заберу цей чудовий удар із собою в могилу, бо я ще не стрічав нікого, хто міг би опанувати його, нікого, окрім вас, прекрасний юначе! Але, може, ми трохи відпочинемо, передихнемо?
І Жакмен Лампурд опустив вістря своєї шпаги. Сігоньяк зробив так само; а за хвилину-другу вони вже знову билися.
Після кількох випадів Сігоньяк, знаючи всі премудрості фехтування, по тому, як незвичайно, з блискавичною швидкістю махав Лампурд шпагою, відчув, що знаменитий удар от-от обрушиться на його груди. Справді, бандит зненацька розпластався, мовби падаючи долілиць, і Сігоньяк уже не бачив перед собою противника — якась блискавка зі свистом рвонула до нього так швидко, що барон насилу встиг відбити її, різко махнувши своєю шпагою, і клинок Лампурда раптом переламався.
— Якщо кінець моєї шпаги не стирчить у вас в животі,— сказав Лампурд, махаючи уламком, що був у нього в РУЩ>— то ви — велика людина, герой, бог!
— Ні,— відповів Сігоньяк,— ваша шпага не торкнулася мене, і коли б я хотів, то міг би пришпилити вас до стіни, як сову; але моя природна великодушність не може терпіти цього, до того ж ви мене ще трохи й потішили своєю химерністю.
— Дозвольте мені, бароне, віднині бути вашим щирим поклонником, вашим рабом, вашим собакою. Мені заплатили, щоб я вбив вас. Дали гроші наперед, і я вже проїв їх. Байдуже! Я вкраду і віддам борг.
Сказавши це, він підняв плащ Сігоньяка, накинув його, мов дбайливий слуга, баронові на плечі, глибоко вклонився" і пішов собі.
Два напади герцога де Валомбреза зазнали невдачі.
XIV. Лампурдова порядність
Нетрудно уявити, як лютував де Валомбрез, діставши відкоша від Ізабелли, котрій допомогли інші актори, так доречно поспішивши на захист її доброчесності. Коли він повернувся додому, слуги, побачивши мертвотно-бліде від холодної люті лице хазяїна, відчули, як у них аж мороз поза шкурою пішов і зуби зацокотіли від страху; жорстокий від природи, герцог у хвилини гпіву з перонівською запальністю обрушувався на нершого-ліпшого бідолаху, котрий попадав йому під руку. Навіть у доброму настрої герцог де Валомбрез був не вельми лагідний, а коли сердився, то ліпше вже було стрітися на кладці через річку віч-на-віч з голодним тигром, аніж із ним. Усі двері, які розчинялися перед ним, герцог зачиняв, грюкаючи так, що вони мало не зіскакували з завісів, а позолота на прикрасах тріскалась і осипалася.