КАПІТАН ФРАКАС
Роман
Переклад з французької Я. О. Федосенка
1. Замок недолі
На пологому схилі одного з тих миршавих пагорбів, що наче брижами вкривають ланди між Даксом і Мон-де-Марсаном в чаш правління Людовіка XIII2 був дворянський маєток — звичайний собі маєток, яких немало в Гасконі3 і які по селах називають замками.
По боках будинку височіли дві круглі вежі з гостроверхими дахами, а два глибокі жолоби на його фасаді свідчили про те, що колись давно тут був звідний міст, тепер уже нікому непотрібний, бо з часом фоса довкола будинку висохла і зрівнялася з землею; а проте вся ця будівля з наріжними вежами, схожими на кам'яні вартівні фортеці, з флюгерами, що скидалися на ластівчин хвіст, і справді мала досить феодальний вигляд. Густий плющ вився по одній з веж, наполовину вкриваючи її немов покривалом, і його темна зелень мальовничо вирізнялася на тлі каміння, аж посивілого вже від старості.
Побачивши здалеку цей невеликий замок, який здіймався над заростями дроку та вересу і вимальовувався проти неба крутими гребенями дахів, подорожній подумав би, що то оселя, цілком достойна середнього провінційного дворянина, але, діставшись ближче, змінив би свою думку. Дорога, що вела від шляху до того житла, заросла мохом та бур'янами, тільки неширока смуга сіріла між ними, наче потьмянілий галун на поношеному плащі. Дві колії, в яких було повно дощової води і жили жаби, свідчили, що колись цією дорогою проїжджали карети; тепер же земноводні жителі почували себе тут так безпечно і спокійно, що ясно було: в цих давніх володіннях їх ніколи ніщо не тривожить. На розмитій недавньою зливою стежці, що вела через бур'яни, не видно було жодного сліду людської ноги, і нічия рука, мабуть, давно вже не відхиляла гілок густих кущів, усипаних тепер блискучими крапельками.
Дах на будинку місцями осів — під ним прогнили крокви, потемніла черепиця рябіла широкими жовтими плямами, подекуди полопалася й безладно позсовувалась; іржаві флюгери майже не обертались і всі показували різні напрямки вітру; дахові вікна були закриті пожолобленими й потрісканими дерев'яними віконницями. В бійницях веж лежали купи битої цегли; з дванадцятьох вікон, що виходили па лицьову сторону, десятеро були забиті дошками, і тільки в двох видніли закурені, в брудних патьоках, шибки, які, щойно починав дути північний вітер, жалібно деренчали в мереживі свинцевих рам. Штукатурка на стіні між вікнами повідставала шарами, наче струп'я на хворій шкірі, оголивши нерівні, пощерблені цеглини — куски пісковику, що кришилися під руйнівним впливом негоди. Вхід до будинку оздоблювала кам'яна плита над горішнім одвірком, на ній видніли правильно розміщені горбики тд канавки — залишки старовинного орнаменту, понищеного часом і людським недбальством; а увінчував двері стертий верб з різьбленими, химерно закрученими, але в багатьох місцях оббитими візерунками, яких не здолав би розшифрувати навіть найудатніший знавець геральдики. На стулках дверей угорі ще збереглися рештки темно-червоної фарби, немов двері червоніли від сорому за те, що вони такі ветхі та занедбані; позабивані в них цвяхи з випуклими головками скріплювали потріскані дошки. Відчинялася тільки одна стулка дверей — цього було достатньо, щоб могли пройти нечисленні, певно, гості того невеликого замку; біля дверей стояло притулене до одвірка поламане колесо — єдине, що лишилося від карети, яка відслужила своє ще за часів попереднього короля. На димарях і по кутках вікон ліпилося безліч ластів'ячих гнізд, і можна було б подумати, що в тій оселі ніхто не живе, коли б не тоненька цівка диму, яка струменіла з одного димаря і вилася, мов над тими хатками, що їх нашвидкуруч малюють школярі на берегах своїх класних зошитів,— убогу, видно, учту готували на тому вогнищі, бо дим із солдатської люльки йде куди густіший. Цей дим був єдиною ознакою того, що в домі тліє життя — так ледь помітна пара від дихання конаючого показує, що він іще живий.
Штовхнувши вхідні двері, які насилу піддавались і з явним невдоволенням відхилялися на іржавих, скрипучих завісах, захожий опинявся в найстарішій частині замку — під стрілчастим склепінням, розділеним чотирма закругленими ребрами з голубуватого граніту; вгорі, там, де вони сходилися, на опуклому камені виднів ще один, пошкоджений трохи менше, ніж той, що надворі, герб: три золоті лелеки на блакитному тлі чи щось схоже на них — у сутінках під склепінням було трудно як слід роздивитися. В стіну були вмуровані гасильники з бляхи, закіптюжеді полум'ям смолоскипів, і залізні кільця, де колись прив'язували коней приїжджих гостей,— тепер це, як видно було по куряві на тих кільцях, траплялося вельми рідко.
В цьому коридорі було ще двоє дверей: одні вели до покоїв нижнього поверху, другі — в кімнату, де, можливо, колись містилася сторожа замку, а звідти — на подвір'я, сумне, голе й холодне, огороджене високим муром з довгими чорними патьоками від зимових дощів. По кутках подвір'я, серед сміття Гі битої цегли, що попадала з пощерблених карплзів, росли кропива, вівсюг, болиголов, а між камінням бруківки зеленіла трава.
В глибині двору починалися сходи, вздовж яких тягнулася невисока кам'яна огорожа, оздоблена блискучими кулями з гострими шпилями; сходи вели в сад, що розкинувся нижче, за терасою. Побиті напіввивалені сходинки хиталися під ногами, бо тримали їх лиш коріння моху і стебла стінниці; опора тераси поросла молодилом, жовтими левкоями і дикими артишоками.
Та й увесь сад поступово перетворювався на хащі, на густий праліс. Тільки на одній грядці були ознаки якогось догляду — росло кілька качанів капусти з ясно-зеленим., у прожилках, листям і, наче зорі, красувалися золоті, з чорним осереддям, сопяшники,— а далі скрізь на цій занедбаній землі природа знову ставала єдиним господарем і, здавалося, залюбки стирала геть усі сліди людської праці.
Дерева, яких уже давно не підрізували, порозросталися на всі боки. Букшпанові бордюри понад газонами та алеями, довгі роки не знаючи ножиць, стали заростями кущів. Занесене вітром насіння сходило де попало, живучі бур'япи буйно розвивалися на тому місці, де колись були культурпі квіти і рідкісні рослини. Гілки ожини, вкриті гострими колючками, сплелися над доріжками й чіпляли кожного, хто тут проходив, не пускаючи йти далі, щоб не розкрити перед прибульцем таїни печалі та запустіння. Глушина не любить, коли її застають зненацька, і сіє довкола себе всілякі перешкоди.