Брон опустив повіки. Йому ввижалася Тося.
III
Лазарет займав кімнат з десять у великому будинку місцевого магната. Більшість поранених — польські солдати та офіцери. Невелика група радянських бійців лежала поруч своїх супротивників по недавньому бою; З кімнат ще не встигли випести розкішні килими, великі картини в масивних золочених рамах, м'які крісла та інші меблі. Не всім вистачало ліжок, і немало поранених лежало на тих килимах, дожидаючи, поки підійде лікар.
Брон лежав на широкому м'якому ліжку, принесеному санітарами з сусіднього покою. Поруч на дитячому ліжку скоцюрбився, підібгавши під себе ноги, польський снайпер. За снайпером на канапі — теж поранений полонений. Обидва, мабуть, не тяжко поранені, бо розмовляли. Розмовляли українською мовою, і Брон добре їх чув.
— Іване, що тепер буде?
— А я знаю?
— Іване, а тобі дуже болить?
— Болить… Пся крев з поручиком. Не годен тепер встати.
Поранені замовкли. Бронові хотілося розпитати снайпера, що відбулося в тій кімнаті, де він знайшов його замкненим з офіцером. Капітан догадувався, хто його обстрілював у дворі, але не поцілив. Напевне, цей снайпер. Можливо, топ самий офіцер і с тим поручиком, про якого згадував поранений. Але Брон не міг вимовити жодного слова. Міг лише дивитися і слухати та підносити праву руку.
— Чого лікар не підходить? — спитав полонений з дивана.
Снайпер підвівся, глянув через ліжко і відказав:
— Йде з того кутка.
У голосі його відчулося роздратування. Коли він опускався, очі його зустрілися з очима Брова. Іван лякливо придивлявся до радянського командира.
— Ото, прошу, — звернувся він до Брона, — схожий на вас зайшов у двір коло ратуші. Мене поручик поставив до вікна пристрелити. Я вам вірно скажу, разів п'ятдесят стрельнув… жодного разу не вцілив. Не хотів. Правду кажу. То його поручик стрелив, а тоді мене, їй-богу! Я правду кажу. Нащо мені більшовиків стріляти? У мене тато більшовик були. В Совєтію пішли, там і зостались.
Брон зробив знак очима, що вірить. Іван повернувся до свого товариша і почав йому переповідати те саме, тільки докладніше. Брон переконався, що це той самий снайпер, який обстрілював його у дворі ратуші. Докази були незаперечні, і капітанові стало радісніше на серці, наче знайшов друга. З другого боку до нього підійшли лікарка і лікпом. Брон одразу згадав фотографію, яку бачив в альбомі полковника Гончара. Безперечно, це Ганна Йосипівна. Висока, струнка блондинка з сірими очима, спокійна, лагідна і мила в поводженні. Хотів сказати, що знає її, спитати про Тосю, але не міг.
Ганна Йосипівна нахилилася розв'язати першу перев'язку, покладену санітарками. Капітан підняв руку, силкуючись показати, щоб раніше оглянули його сусіда.
Лікарка зрозуміла той рух, але серйозно, навіть суворо сказала:
— Підождіть.
Поранений снайпер теж зрозумів його і, підвівшись, замахав рукою.
— Ні, ні, хай пані подивляться їх спочатку. Я почекаю, я почекаю.
Ганна Йосипівна розглядала рани на голові, спині і грудях капітана.
Вона легенько, з якоюсь ніжністю обмацувала пораненого, її пальці зовсім неболяче торкалися його. Капітан не помічав занепокоєння і смутку в її очах. Надзвичайну серйозність лікарки і легке хвилювання, що іноді звучало в її голосі, можна було пояснити незвичною бойовою обстановкою, в яку вона вперше потрапила.
— Зараз ми зробимо маленьку операцію, і вам полегшає. — сказала Ганна Йосипівна.
Як тільки вона відійшла, Брон знову відчув тупий, гнітючий біль у ранах. Проводжав її очима. Ось вона зупинилася біля пораненого снайпера. Той стогне і наче в чомусь виправдовується. Називає "пані" і хоче поцілувати руку. Лікарка не дозволяє і заспокоююче обіцяє, що поранений скоро повернеться додому. Ось вона йде далі. Раптом чується: "Товаришко Демчук!" Це якийсь командир кликав лікарку, але Брон помітив, як снайпер різко повернув голову і повів очима. Потім знову ліг, промовивши:
— Думав, мене хтось гукає. Ніби сказано — "Демчук!"
Брон заплющив очі. Йому хотілося застогнати, але не міг. Ждав операції. Потім чув, як підняли його з ліжка і кудись понесли.
Не чув, як робили операцію, і не знав, скільки пролежав після операції, поки опритомнів. А опритомнівши, міг поворушити лише правою рукою та побачити над собою невеликий клаптик стіни і стелю. Решту заважали бачити бинти. Чув поблизу чиюсь тиху розмову. Напружуючи пам'ять, впізнав один голос. Напевне, той голос належав польському солдатові Івану. Другий співрозмовник, як свідчила вимова, походив з Радянської України. В слухаючись далі, догадався, що другий був санітар. Розмовляли тихо, але кожне слово долітало до капітана. Полонений говорив якось несміливо, боячись щось заперечити, і поквапливо відповідав на кожне запитання. Санітар вів розмову спокійно, повчально, але іноді жвавішав, коли хотів роз'яснити полоненому щось таке, чого той не розумів.
— Ну, а як нам тепер можна панську землю собі забрати, чи колгосп у нас забере? — питав полонений.
— Аякже! Забирайте землю у пана собі. Їм хазяйнувати — крапка! От скажи, ти звідки?
— Я? Коло Дубно моє село. Гути зветься. Ліси навколо. Ну, маєток панський є.
Брон прислухався. Згадав, що полковник Гончар теж називав Гути, коли розповідав про партизана Демчука і його дочку. Перебирав у пам'яті все, що говорив полковник, і те, що знав про полоненого. Прізвище — Демчук. Село — біля Дубно. У партизана сина, здається, звали Іваном. Полоненому ще немає тридцяти років. Каже, що батько його був більшовик і не повернувся з Радянської країни. Це ж брат лікарки, яка лікує їх тут.
Брон відчув хвилювання. Десь зникло почуття болю, йому хотілося скочити з ліжка і крикнути на весь голос сестрі і братові, що ось де вони зустрілися. Але він міг тільки набрати повітря і глибоко зітхнути, залишаючись так само непорушним.
— Скільки у тебе землі? — питав санітар.
— Та майже нічого. Півморга коло хати.
— З чого ж ти хліб їси?
— На фольварку працюю, жінка по людях роботи шукає, мати у попа служила. Раніше верстат був, полотно ткали. Та потім за податки забрали. Важко жити.
Тоді помовчав і додав:
— Оце у війську добре стріляв, то кілька разів гроші давали. Посилав додому.