– А ви, мій любий Панглосе! – сказав Кандід. – Як сталося, що я вас побачив знов?
– То правда, – мовив Панглос, – що ви бачили, як мене повісили. Звичайно, мене мусили спалити, але ви пригадуєте, який дощ ішов, коли мене мали смажити; гроза була така шалена, що їм не пощастило розпалити вогонь, і мене повісили, бо нічого кращого вони не могли зробити. Один хірург купив моє тіло, приніс до себе і розрізав. Спочатку він зробив мені перехресний розріз від пупа до ключиці. Але я був повішений якнайгірше. Виконавець смертних вироків святої інквізиції, іподиякон, палив людей справді чудово, але він зовсім не мав досвіду, як їх вішати. Мотузка була вогка, вузлувата і погано зашморгувалась, – і тому я ще дихав. Від перехресного розрізу я скрикнув так голосно, що мій хірург упав навзнак; гадаючи, що розрізав диявола, він зірвався бігти, напівмертвий з жаху, і вдруге упав на сходах. На ґвалт із сусідньої кімнати прибігла його жінка; побачивши на столі мене з перехресним розрізом, вона перелякалась ще більше від чоловіка, кинулась тікати і впала на нього. Коли вони трохи отямились, я почув, як жінка казала хірургові: "Мій любий, як ви наважились різати єретика? Хіба ви не знаєте, що в тілі тих людей сидить диявол? Піду я мерщій по священика, хай вижене біса". Я затремтів від цих слів і, зібравши останні рештки сил, скрикнув: "Згляньтесь на мене!" Кінець кінцем португальський цирульник заспокоївся і зашив мені шкіру; його жінка теж поклопоталась про мене, і за два тижні я звівся на ноги. Цирульник знайшов мені посаду, і я став лакеєм у мальтійського рицаря, що їхав до Венеції. Але в господаря мого не було чим мені платити; він найняв мене венеціанському купцеві, і з ним я поїхав до Константинополя.
Якось мені забагнулося піти до мечеті; там був тільки старий імам і молоденька дуже гарненька жінка, що шепотіла молитви. Її груди були геть відкриті, і між двома персами у неї був прекрасний букет з тюльпанів, троянд, анемонів та гіацинтів; вона впустила свій букет, я його підняв і поклав їй із щирою пошаною назад. Я так довго його мостив, що імам розгнівався і, побачивши, що я християнин, гукнув на допомогу. Мене повели до каді, що сказав дати мені сто раз палицею по п'ятах і послав мене на галери. Мене прикували саме на ту галеру і саме до тієї лави, що й барона. На цій галері було четверо юнаків із Марселя, п'ять неаполітанських священиків та два ченці з Корфу;[305] вони нам сказали, що такі пригоди трапляються щодня. Барон казав, що він зазнав більшої кривди, ніж я, а я запевняв, що пристойніше покласти букет жінці на груди, ніж бути голісіньким з ічогланом. Ми сперечались невгаваючи і діставали по двадцять раз нагаєм щодня, аж поки збіг подій у цьому світі не привів на нашу галеру вас і поки ви нас не викупили.
– Гаразд, мій любий Панглосе! – сказав йому Кандід. – Але коли вас вішали, різали, били і коли ви гребли на галерах, – чи й тоді ви трималися того переконання, що все на світі йде якнайкраще?
– Я завжди був своєї попередньої думки, – відповів Панглос, – адже я – філософ. Мені не личить зрікатися своїх переконань, Лейбніц не міг помилитись, і наперед установлена гармонія[306] – це найкраща в світі річ, так само як і повнота всесвіту та невагома матерія.[307]
Розділ двадцять дев'ятий
Як Кандід знайшов Кунігунду і стару
Поки Кандід, барон, Панглос, Мартен та Какамбо розповідали свої пригоди, поки вони міркували про випадкові й невипадкові на цьому світі події, поки сперечалися про наслідки й причини, про зло моральне і зло фізичне, про свободу й необхідність, про втіхи, яких можна зазнати і на галерах у Туреччині, – вони причалили до берега Пропонтіди і стали перед домом трансільванського князя. Перше, що вони побачили, – це була Кунігунда зі старою, яка розвішувала на вірьовках випрані серветки.
Барон зблід від такого видовища. Ніжний коханець Кандід, побачивши свою прекрасну Кунігунду зчорнілою, з опухлими очима, висохлими грудьми, зморщеними щоками та червоними порепаними руками, відступив на три кроки, пойнятий жахом, а потім кинувся до неї з ніжними привітаннями. Вона обняла Кандіда і свого брата; обняли стару; Кандід викупив їх обох.
Неподалік був маленький хутірець; стара запропонувала Кандідові оселитися там, поки всі вони діждуться кращої долі. Кунігунда не знала, що вона споганіла, бо ніхто їй про те не говорив; вона нагадала Кандідові про його обіцянку, і таким рішучим тоном, що добрий Кандід не насмілився їй відмовити. Він оповістив баронові, що має одружитися з його сестрою.
– Я ніколи не стерплю, – сказав барон, – такої підлоти з її боку і такого зухвальства з вашого; ніколи не допущу я такої неслави, щоб діти моєї сестри не могли увійти до генеалогічних книг Германії.[308] Ні, ніколи моя сестра не вийде заміж ні за кого іншого, тільки за імперського барона.
Кунігунда впала йому до ніг і облила їх слізьми; він був непохитний.
– Божевільний бароне, – сказав Кандід, – я визволив тебе з галер, я заплатив викуп за тебе і за твою сестру; вона мила тут посуд, вона бридка, і я беру її за дружину зі своєї доброти, а ти ще опираєшся! Та я знов убив би тебе, коли б піддався своєму гніву.
– Можеш убити мене ще раз, – сказав барон, – але моєї сестри не візьмеш, поки я живий!
Розділ тридцятий
Закінчення
Кандід у глибині свого серця не мав ніякого бажання бути одруженим з Кунігундою, але надмірне зухвальство барона схилило його на шлюб, та й Кунігунда так щиро прохала його, що він не міг відмовитись. Він порадився з Панглосом, Мартеном і вірним Какамбо. Панглос написав чудову розвідку, де доводив, що барон не має ніякого права на сестру, і вона може, згідно з усіма законами імперії, взяти з Кандід ом морганатичний шлюб. Мартен запропонував кинути барона в море; Какамбо порадив віддати його назад шкіперові-левантійцю, посадити на галеру, а потім вирядити в Рим до панотця-генерала найпершим кораблем. Цю думку всі визнали за найкращу; стара її ухвалила; сестрі не сказали про те ні слова; недорогим коштом усе те здійснили. Було приємно піддурити єзуїта і покарати німецького барона за пиху.
Було б дуже природно гадати, що Кандід, після стількох нещасть, побравшись зі своєю коханою і живучи з філософом Панглосом, філософом Мартеном, мудрим Какамбо та старою, привізши із собою, крім того, стільки діамантів з батьківщини давніх інків, мав би провадити найприємніше в світі життя. Але його так обшахрали євреї, що йому нічого не лишилось, крім маленького хутірця; жінка його, день у день стаючи поганішою, робилася сварливою і нестерпною; стара була немічна і ще гірша на вдачу, як Кунігунда. Какамбо, що працював у саду і ходив продавати овочі до Константинополя, був виснажений роботою і кляв свою долю. Панглоса часами брав розпач, що він не блищить у якомусь з німецьких університетів. Щодо Мартена, то він був непохитно переконаний, що скрізь однаково зле, і до всього ставився терпляче. Кандід, Мартен і Панглос сперечалися іноді на теми з метафізики і моралі. Часто бачили вони, як під вікнами їхньої господи пропливали кораблі з ефенді, пашами[309] й кадіями, яких виряджали на заслання до Лемносу,[310] Мітілени[311] та Ерзерума;[312] бачили, як приходять інші кадії, інші ефенді, інші паші, які заступали місце вигнаних і йшли на вигнання своєю чергою; бачили чепурно насаджені на списи голови, які возили в дар Високій Порті.[313] Ці видовища ще більше розпалювали суперечки; коли ж не було суперечок, тоді наставала така нестерпна нудьга, що стара одного разу наважилася сказати: