Перігорець подвоїв свою люб'язність та увагу, беручи близько до серця все, що Кандід говорив, робив і що думав робити.
– То ви матимете, – сказав він, – побачення у Венеції?
– Так, панотче, – відповів Кандід, – мені конче треба знайти Кунігунду.
Потім, захопившися втіхою говорити про своє кохання, він розповів, своїм звичаєм, частину своїх пригод з цією славетною вестфалійкою.
– Гадаю, – сказав абат, – що панна Кунігунда дуже розумна і що вона пише чарівні листи.
– Я не одержував жодного, – сказав Кандід, – бо, уявіть собі, я ж не міг їй писати, коли мене вигнали із замку через кохання до неї, потім я дізнався, що вона померла; згодом знайшов її, але знову втратив, а тепер послав по неї гінця за дві тисячі п'ятсот льє і чекаю від нього відповіді.
Абат уважно слухав і здавався трохи замисленим. Потім він попрощався з обома чужинцями, ніжно обнявши їх. Вранці Кандід, прокинувшись, дістав листа такого змісту:
"Мій коханий, от уже тиждень я лежу слаба в цьому місті і дізналась, що й ви тут. Я полетіла б у ваші обійми, коли б могла підвестися. Я знаю, що ви були проїздом у Бордо; я лишила там вірного Какамбо і стару, що мають незабаром приїхати. Губернатор Буенос-Айреса забрав у мене все, але мені лишилось ваше серце. Приходьте, ваша присутність поверне мені життя, коли я тільки не помру з радості".
Цей чарівний, цей несподіваний лист навіяв Кандідові невимовну радість, а хвороба Кунігунди пригнітила його сумом. Вагаючись між цими почуттями, він узяв своє золото та діаманти і пішов з Мартеном до того готелю, де була Кунігунда. Він увійшов, тремтячи з хвилювання; серце йому билось, і голос уривався. Він хотів підняти завісу над ліжком і попросив принести світло.
– Обережно, – сказала покоївка, – світло вб'є її! – І хутко спустила завісу.
– Люба моя Кунігундо, – плачучи, сказав Кандід, – як ви себе почуваєте?… Коли ви не можете мене бачити, то хоч обізвіться до мене.
– Їй несила говорити, – сказала покоївка.
Тоді дама простягла з ліжка пухку руку, яку Кандід довго обливав слізьми, а потім засипав діамантами, лишивши повну золота торбинку поруч на кріслі.
Під час цього захоплення увійшов поліцай з перігорським абатом та вартою.
– От де, – сказав він, – ті два непевні чужинці.
І наказав їх схопити і вести до в'язниці.
– В Ельдорадо не так поводяться з чужинцями, – мовив Кандід.
– Я тепер більший маніхей, ніж був, – сказав Мартен.
– Та куди ж ви нас ведете? – спитав Кандід.
– До буцегарні, – відповів поліцай.
Мартен, опанувавши себе, домислився, що дама, яка вдавала Кунігунду, – шахрайка, панотець-перігорець – шахрай, що використав довірливість Кандіда, а поліцай – теж шахрай, якого легко можна здихатись.
Щоб уникнути судової процедури, Кандід, підбадьорений його порадою і палаючи ще більшим бажанням побачити справжню Кунігунду, запропонував поліцаєві три маленькі діаманти, кожен приблизно по три тисячі пістолів.
– О добродію, – сказала людина з палицею із слонової кості, – коли б ви заподіяли всякі можливі злочини, то і в такім разі ви найчесніша людина в світі. Три діаманти! Кожен по три тисячі пістолів! Добродію, та я краще головою накладу, аніж поведу вас до в'язниці. Тут затримують усіх чужинців, але здайтесь на мене. У мене є брат в Дьєпі в Нормандії; я вас туди проведу, і, коли ви дасте йому кілька таких діамантів, як мені, він піклуватиметься про вас, як і я.
– А чому тут затримують усіх чужинців? – спитав Кандід.
Тоді заговорив абат-перігорець:
– Тому, що якийсь негідник із Атребатії,[263] наслухавшись усяких дурниць, учинив через те замах на батька, щоправда, не такий, як стався в травні 1610 року, а такий, як у грудні 1594 року,[264] такий, як і в інші роки та місяці робили інші поганці, – і теж наслухавшись нісенітниць.
Поліцай з'ясував, про що, власне, мова.
– Які страхіття! – скрикнув Кандід. – Як! Стільки жаху серед народу, що танцює і сміється! Чи не можна мені якнайшвидше покинути цю країну, де мавпи дратують тигрів? На батьківщині я бачив ведмедів, а людей – тільки в Ельдорадо. Ради Бога, пане поліцай, везіть мене до Венеції, де я маю побачити Кунігунду.
– Я можу вас повезти тільки до Нормандії, – сказав поліцай.
Відразу він наказав зняти з них кайдани; сказав, що тут сталося непорозуміння, і, відпустивши своїх людей, одвіз Кандіда з Мартеном до Дьєпа, де й доручив їх піклуванню свого брата. На рейді стояв невеличкий голландський корабель. Нормандець, який з допомогою трьох інших діамантів став найдогідливішим з людей, посадив Кандіда і його слугу на корабель, що рушав до Англії, в Портсмут. Це не по дорозі до Венеції, але Кандідові здавалося, що він вирвався з пекла. А до Венеції він вирішив поїхати при першій-ліпшій змозі.
Розділ двадцять третій
Кандід і Мартен зійшли на англійський берег, і що вони там побачили
– О Панглосе! Панглосе! О Мартене, Мартене! О люба моя Кунігундо! Що ж то є наш світ? – говорив Кандід на голландському кораблі.
– Щось божевільне і гидке, – відповідав Мартен.
– Ви знаєте Англію, чи й там такі божевільні, як у Франції?
– Ні, там божевілля інше, – сказав Мартен. – Ви ж знаєте, як б'ються обидві ці нації за шматок вкритої снігом землі в Канаді,[265] витрачаючи на цю славетну війну далеко більше, аніж коштує вся Канада. Мої убогі знання не дозволяють мені сказати точно, в якій країні треба було б більше людей пов'язати, як божевільних; знаю тільки, що люди, яких ми маємо побачити, страшні меланхоліки.
Розмовляючи так, вони пристали в Портсмут. На березі було сила народу, що уважно дивились на гладенького чоловіка, який із зав'язаними очима стояв навколішках на палубі одного з кораблів. Четверо солдатів, стоячи навпроти, спокійнісінько пустили йому в череп по три кулі кожен, і все зборище розійшлося, вельми задоволене.
– Що то таке? – мовив Кандід. – Який диявол панує скрізь?
Він спитав, хто та гладка людина, яку забили з такою церемонією.
– Адмірал, – відповіли йому.[266]
– За що ж убили цього адмірала?
– За те, – відповіли йому, – що він не досить перебив людей. Він дав бій французькому адміралові, але тут визнали, що він був надто далеко від ворога.
– Таж і французький адмірал так само був далеко від нього, як і він від французького! – сказав Кандід.