— Здоров, Юра,— лагідно каже він мені.
— Підемо з саком? — питає Борис, і Вовка Кравченко здивовано дивиться кругленькими чорними оченятами. Тоді повільно підносить руку і класичним жестом свого племені чухає потилицю.
— А можна й піти,— нарешті каже він.— Тільки он костюмчик у нього...
Він дивиться на мій "костюмчик" із співчуттям.
— А ти йому щось винеси. Старі штани і діряві чоботи. Щоб вода чвиркала.
Борис сміється, і я також. Чорт його зна, що воно діється, але мені з ними добре. Моя^е, воно й не зле відчутися' знову пацаном — по-справжньому пацаном я ніколи й не був. Отакий собі мамин пестунчик у білих штанцях до колін і з шлейками. З бантом на шиї. Фу, яка була бридота, той костюмчик!
18.
Борис тягав сака, а ми з Вовкою Кравченком були .за-ганяйлами. На мені теліпалися старі, діряві, з плямами смоли штани, на ногах — потріскані гумові чоботи, а на плечах щось схоже на сорочку. Вовка був голий до пояса, на шиї в нього метилялася поліетиленова торба ла рибу. Мали ми ще й по дрючку в руках, якими вибовтували воду. Борис ставив сака під ЗІЛЛЯ, а ми обходили те зілля з боків, намагаючись менше шуміти. Тоді на Борисів сигнал починали шалено бити палицями по воді і бухкати ногами, топчучи зілля, наче заклятого ворога і наближаючись до Бориса, який підіймав над водою нехитре приладдя, і ми радісно вигукували, коли в саку щось стріпувалось і блискало срібними боками. Пічкурі й бички сиділи не рухаючись, але немилосердна Вовчина рука доставала їх і кидала в торбу, при цьохму він солодко примовляв, наче мав справу не з пічкуром, а з коханою дівчиною. Кілька разів котрийсь із нас у святому пориві перечеплювався через підводне каміппя, а я раз плюхнувся у воду. Тіла наші парували, і ми начебто починали диміти. В цей час на небі знову почала наростати сизо-синя хмара, але ні Борис, ні Вовка не звертали на неї анінайменшої уваги. Борис підводив сака під нове зілля, а ми розходилися врізнобіч, щоб те зілля оточити. Мова у нас стала короткослівна, ми по-діловому перегукувалися, Борисів окрик примушував нас ставати скрадливими й обережними, а за хвилю ми скаженіли, гупаючи палицями по воді і тупаючи чоботами по зіллі. Тіло моє в мокрому одязі солодко пашіло; Вовчині очі сяяли, коли він вихоплював з сака, розгортаючи заплиле туди зілля, дрібну рибу. Часом потрапляло нам щось більше, тоді ми радісно горлали, а Вовка, схопивши те більше, показував кожному із нас; і хоч те більше було всього з долоню, ми радісно світили один до одного усмішками.
— Це нічого, що буде дощ,— сказав Борис— У дощ і рибка ліпше ловиться.
Цим було вирішено проблему дощу, а коли так, то й хай; ми більше не озиралися на сизо-синю хмару — що нам до неї! Ми товкли зілля, наче танцювали стародавній поганський танець, обличчя нам пашіли; цього разу перечепився через камінь Вовка, і я почув, як мені з горла виривається хрипкий регіт, зовсім такий, який виривався нещодавно з Вовчиного, коли сторчкував я. Вовка пірнув майже з головою, його довгий кучерявий чуб на кінцях підмок і став наче численні косички в дівчини-азіатки, від цього й обличчя його зробилось, як у степового кочівника, бо в ньому, можливо, й текла кров якогось древнього племені, імені якого не знає й історія. Борис витрушував із сака зілля, і воно пливло за течією, похитуючи тонкими стеблами.
Дощ упав на землю й воду тоді, коли ми зловили трохи більшого, ніж з долоню, линка; ми переможно закричали на три горлянки, дощ мив нам обличчя і склеював волосся; кучерявий чуб Вовки Кравченка зовсім утратив кучері; довкола нас клювали воду тисячі крапель, і від того почали видуватися на поверхні пухирі, хлюпало довкола й булькало — запарували не тільки ми, але й річка; ми брели у хвилях сивої пари, а коли занурювалися глибше, вона ніжно нас гріла. У Вовки на грудях метилялася з боку на бік поліетиленова торба — риба в ній уже не стрибала, а безживно бовталася. Пробував стрибати тільки линок, поблискуючи золотистим тілом, від чого Вовка хихикав: "Ач, як лоскоче, гад!" — казав він ніжно, і "гад" на ту його ласку затихав і важко дихав, колишучи зябрами. Я бив палицею подзьобану і спухирену воду і йшов по зіллі, витанцьовуючи, як і дощ; здалося мені, що ті струмені, що обцвьохували моє тіло, мають чарівну здатність омолоджувати людину, бо вся моя скутість, туга, схвильована знервованість хтозна-де ділися; здалося мені, що спробуй замахати я руками, станеться чудо — злечу над водою і, мов чорногуз, полину, важко вдаряючи повітря мокрими крилами. ."Не зівай! — сказав мені Вовка.— Отуди заходь!" І я залюбки пішов "отуди", мені захотілося спробувати щастя, і я подумки загадав: коли щось зловимо гарне, то все в мене буде якнайліпше. Через це вдарив палицею так, що луна відбилась од скелястих берегів, і шалеіно затупотів. Біля мене поруч тупотів Вовка Кравченко, очка його були геометрично круглі і геометрично круглий став рот.
— Ну, ну, підіймай! — загорлав я Борису, і той підняв сака, показуючи його набите зіллям жерло,— в тому зіллі я побачив маленьку, тоненьку щучку, може, й більшу за долоню, але тільки на довжину хвоста.
— Щука! — загорлав Вовка Кравченко і метнувся до сака з таким спритом, що забув про каміння в річці, і сховався разом з торбою у воді, показуючи вибалушені очі й роздуті, як у жаби, щоки.
— Та нікуди вона не втече! — спокійно сказав Борис і почав обережно вибирати з сака зілля, даючи щучці простір пострибати на тугій сітковині.
Потім ми сховалися під густим кущем, бо дощ перетворився у зливу і таки вигнав нас із річки.
— Коли б не дощ,— сказав Борис,— ми б цілу торбу зловили б.
— Рибу де дінемо? — спитав Вовка.
— Юрку віддамо,— великодушно сказав Борис— Він у нас гість, то його й риба.
Я відмовлявся. Де дінуся з тією рибою? Але риба була моя. Рибу я мусив узяти, щоб не образити ні Бориса, ні Вовку. Я і взяв ту рибу, бо світ навколо був зелено-перла-мутровий, я чомусь почав сміятися, навіть анекдота розповів, який виплив на поверхню мого скаламученого мозку, як те зілля, яке ми колотили. Борис і Вовка з того анекдота сміялися, хоч він був старий, як кущ, під яким ми стояли.