— А листа вам таки нема,— каже вона мені зовсім лагідно і ще більше ніяковіє від цієї своєї поступливості.
— Була вже пошта? — довірливо питаю я.
— Значить, була! — відповіла вже сердитіше поштарка і наче замок-блискавку на собі затягла.
Отож я маю в руці п'ять конвертів. Можу вчинити так, як співається в одній давній пісні, яку написав якийсь Ага-пон. Він теж посилав "листоньки" на чотири боки, виглядаючи своєї милої, і чотири птахи принесли йому невтішні звістки, тому він вирішив сісти на коня і пошукати милої самотужки. Тоді Агапон, певіне, дуже за кимось тужив, бо у свій вірш умонтував власне ім'я. З часом його акровірш попсувався — вчені змогли прочитати тільки уривки його імені. Але він мав перевагу наді мною, той Агапон. Він мав чотири птахи й коня, а я не маю нічого. Я маю тільки телефонний кабель, який тягнеться від мене лише в один бік. Отже, й конверти мені ні для чого, бо я можу послати також тільки одного листа...
Я стою на хіднику й вирішую, куди податися. Сьогодні мені не до листа, сьогодні я голий і босий, як каже моя дочка. Десь вона сидить зараз у баби і складає кубики. Громадить їх один па одшш, і гі кубики розвалюються, як тільки вона пробує примостити на вершечок останнього. Тоді вона починає спочатку, не підозрюючи, що практично засвоює один із житейських уроків. Я теж будував свою піраміду. Майже півтора року складав кубик до кубика — і ось прийшов час, коли треба покласти останнього. Але я мудріший за свою дочку, я той останній кубик класти боюся. "А твої телефонні дзвінки,—кажу сам собі,— хіба це не намагання покласти останнього кубика? А бігання на пошту?" Так, я ниций, я не розумніший своєї дочки, бо таки поспішаю. Поспішаю покласти свій останній кубик...
Біля мене загальмовує вантажна машина, відчипяються дверцята, і я бачу кругле усміхнене обличчя свого однокласника Бориса Ткачука.
— Ти не мене чекаєш? — питає Борис.— Чи, може, тут з кралею зустрічаєшся?
— І те, і друге,— сказав я.— Виглядаю з моря погоди.
— Може, кудись тебе прокатати? — питає Борис.— Бо я оце мушу годин зо дві чекать.
— Прокатай,— кажу я, відчуваючи, що це, певне, сам бог послав мені Бориса.— Саме тебе я й виглядаю...
— Щось треба перевезти? — спитав той.— Тільки хіба в тебе калимнеш?
— А чому б ні?
— Оце б я з однокласника гроші брав?— обурився Борис—Нє, Юрку, погано ти мене знаєш! Що тобі перевозити?
— Тахту, пуфик і тазик,— смиренно сказав я. Борис реготав. Чомусь вирішив, що я з ним жартую.
— Ні, серйозно,— мовив я, блазнговато посміхаючись.— Зі своєю жінкою я розсипався. Ну, а в мене її придане: тахта, пуфик і тазик. Хочу відтарабанити це добро до її мамуні, тобто до моєї колишньої тещі.
— Справді? — посерйознішав Борис.— Таж вона в тебе якась така... серйозна...
— Через це я й розсипався з нею. Надто вона серйозна, а я пожартувати люблю.
— Ну, це твоє діло. Далеко везти?
— На Мальованку.
— Ну, тоді по конях! — сказав Борис і сховався в кабіні. Я поліз у кабіну й собі. Тут пахло чоловічим потом і бензином.
— Як життя? — спитав я.— Наших зустрічаєш?
— Зустрічаю часом. Такі старі всі поробилися! Один ти й досі мов пацан, навіть борода того не ховає. Нащо тобі ця борода?
— Хочу не виглядати пацаном.
— А ти жінку випер, чи сама повіялася?
— Якось навзаєм вийшло,— сказав я.
— Вони, баби, в'їдливі. Моя теж така, що аж шквар-чить. А як ти її в біса кинеш, коли трьох пацанів маємо?
— У мене одне,— сказав я.— Дівчинка.
— А в мене пацани,— гордо засміявся Борис.— Круглі й тугі, як кавуни.
— А жінка?
— Жінка теж, як кавун. В два обхвати!
Над склом у Бориса було приліплено кілька стандартних красунь. З журнальними усмішками і паперовим волоссям.
— А ці тобі нащо? — спитав я.
— Ці мені для понту тра,— сказав Борис.— Або коли далеко кудись їдеш. Глянеш — і затишніше, якась баба коло тебе все ж є.
Ми приїхали. Борис підкотив під наше парадне і натиснув на ручку дверцят.
— З батьками живеш? — спитав я, коли ми підіймалися сходами.
— Приліпив коло них дві кімнатки. Зі старими вжитися важко...
— Витягнемо ми з тобою удвох тахту?
— Це вже як ти потягнеш. Бо я... сам знаєш!
Я знав: Борис у нас був найсильніший у класі. Жартуючи, міг схопити когось із нас і перекинути через паркан. На перекладині найдовше від усіх крутив сонце.
Мати вже була вдома. Наше вторгнення вона зустріла розширеними очима.
— Це Борис Ткачук, мамо,— сказав я.— Пам'ятаєш його? Мати кволо всміхнулася і подала тендітну руку, яка втонула у величезній Борисовій долоні.
— Я загоряв, а тут Юрко,— простодушно сказав він.
— Відвезу, мамо, тахту, пуфик і тазик,— сказав я.
— От дає! — зареготав Борис.— Пуфик і тазик.
— Еге ж, придане моєї половини,— весело обізвавсь я.— Колишньої половини.
І ми почали тягти тахїу. Спершу дерев'яну її частину, а тоді і м'яку. Я відчував натхнення. Позбавлявся остаточно Ольги Пісоцької — всього для спання і всього для омивання. Вже не лягатиму на це чудо меблярського мистецтва і ніколи не відчую біля себе холодних маслаків Ольги Пісоцької. Вже не митиме вона ніг у тазику, сидячи на пуфику,— щовечірній її ритуал, що невідь-чому мене дратував. Мені не раз хотілося схопити той тазик і пожбурити у вікно, хай він собі летить, перетворюючись у птаха. Ось вони — три птахи, яких виганяю я зі свого дому за те; що принесли мені про милу неприємні звістки. Четвертий птах полетів у Київ і ще звідти не повернувся. Якийсь недобрий шал огорнув мене, коли я волочив із хати тахту. Я солоно жартував, коли ми складали те добро в машину, і Борис з моїх жартів простодушно реготав.
— Баби, вони такі! — сказав він, коли ми перепочивали.— Пальця їм до рота не клади.
— Або голову,— сказав я.
— Оце розкажу своїй, як ти виметував добро своєї жінки,— мовив Борис.
— А навіщо? — здивовано спитав я.
— Як це навіщо? Сердитися буде. А я люблю, коли вона сердиться...
Мабуть, було в мені щось таке, що могло розсердити Бо-рисову жінку, власне, не розсердити, а обурити. "Чорт забирай",— лайнувся подумки я і пішов нагору по тазик і пуфик. Борис лишився внизу, пораючись біля поставленої в кузові тахти.
Мати поклала тазика на пуфик і стояла біля того добра зі стурбованим обличчям.