Найбільше допікали о. Василеві баби. З ними він ніколи не міг дійти ладу, а надто на перших початках, коли майже нічогісінько не розумів, що вони говорять. Гуцули-мужчини, як-не-як, а сходили з верхів частіше, бували й на долах, ходили різними царами, а баба що? Сидить собі на своїй "тє-чірі" і говорить так, як на цій "тєчірі" говорили дід її, й прадід, і всі попередні покоління на тисячу літ назад. А що на другій "тєчірі" говорили "май інакше", то о. Василь часто попадав впрост в розпуку.
— Він корнєє, корнєє, а ми не гонні. От ік би змора посіла. Та витак1 си провергли-а ту ті мрєч в очєх, а дух єк не зіпре у хавках.
11
І півгодини часом б’ється о. Василь, поки зрозуміє, що "загоріло дівчинишє, бо каглу завчєсу заткали".
— Коли ж то було?
— А сночі, їгомостику, сночі.
— Що це значить "сночі"?
— Та... ніби сночі, сночі, ади... Саме у завлєги...
І тому тепер, забачивши, що молодиці купою стали йому на дорозі й чекають, о. Василь хитрим способом хотів обминути ґаздинь, але вони посунули за ним. Тоді він узявся їх переконувати, що для цілого всесвіту буде ліпше, коли вони цю справу відложать на слідуючу неділю.
— Та ми нічо не маємо до рахунку, прошу їгомостя. Лиш тут онна молодичка... аби-сте були ласкаві приймити та й зговорити шос.
— Я не маю часу, я не маю часу. Бійтеся бога, люди добрі! Ви вже харчували, а у мене ще й дрібки у роті не було.
— Та вже, їгомостику любенький та годний, вислухайте цесу молодицу. З далеких верхів тіцький світ ішла.
— Що ж там у неї пильне таке?
— Нехай сама вповіст, — і випихали Марусю наперед.
Зашарена, усміхнена, стояла вона напереді, перебираючи
запаску пальцями, і дійсно, було на що залюбуватися.
О. Василь протирав очі зі здивовання.
— Ти?.. Що?.. Що то має значити? Що то за маскарада така? Звідки? Хто тебе вбрав? Геть мені скидай! Цю ж хвилю!
Але тут уже всі гуцулки зачинали говорити разом, вступалися навіть ґазди.
— А не майте серця на тото, їгомостику.
— Таку жінку бог вам дав, шо маєте дєкувати опередь престолу.
Але о. Василь удавав дуже розсердженого. Пощо — і сам не знав. І потім, за обідом уже, їсть-їсть та й згадає.
— Я що? Я лиш о тім, що ти, певно, вже білих звірів маєш повно. Бо то ж треба знати — з кого брати, а з кого й ні.
А на другу неділю гуцулки, змовившися, принесли своїй їмості в дарунок геть цілий убір гуцульський. Одна дала уну-чі, друга постоли, файно поморщені та пофарбовані, треті зложилися на киптарик із сернини: давно вже киптарик цей лежить готовий у кушніра, та все не було покупця. Бо одно, що дорогий, а друге — що таки ні до чого: ніжне таке, дощу си боїт. А от їмості — саме таке.
І запаску, золотом перетикану, і фустку шовкову, а пацьорків то нанесли тілько, що "корову би стало прикрасити".
Маруся аж не могла рішитися, чи приймити їй то все, чи ні.
— Любі мої... дорогі мої... Та за віщо ж то? Та чим же я відвдячитися годна?
— Бери, бери, Мухо, — то з доброго серця.
І молодиці пригадували, як Маруся власними руками нашила й нагаптувала багато всяких і воздухів, і сорочок на жер-твеники, та на престоли, та на налої; не переставала й тепер постачати всього того, хоч наглої потреби вже в тім і не було.
— Се на будуче, — говорила, приносячи якесь нове покривальне. А тепер сиділа над якимось гаптованням до ан-тимінса й плащаниці.
II
Отак і йшло життя — в тоненькій якійсь гармонії. Не чулося твердого чогось, тривкого під стопою. Все було, мов порцеляна, доокола: на око приємне, а опертися не вільно.
І єдиною твердою річчю в усім тім, чула Маруся, було почуття старої їмості. Тільки бабця одна щось знала певно, ніби посідала тайну життя і вносила це розуміння в оточення. Простими словами говорила високі істини, ясним поглядом добиралася дна душі. Дивилася розумними очима на свою невістку і думала: "Що зробило тебе такою пташечкою й квіточкою? І чи зумієш отак проспівати, прощебетати цілий вік — чи зломить тебе життя, як квітяну гілочку?"
І сумно ставало по цих думах на душі. Любила сина, але не могла не бачити, що для поривчастого й поетичного темпераменту Марусі треба би було іншого чоловіка: розумного, твердого і трошки романтичного. Романтизм згодом вивіявся би, і зостався б лише розум та його поезія.
А о. Василь... Отець Василь був і не твердий, і зовсім не романтичний, і... не дуже розумний навіть. Бачила це бабця і журилася.
Якесь складне почуття носила в собі. Відчувала, що синові дуже мало треба до щастя і що його задоволила би кожна жінка, але що сам він далеко не кожну жінку міг би зробити щасливою.
"Поки воно півсвідоме — не відчуває нічого. От — бавиться собі, співає... Ще не перестала бути дівчиною-дити-ною. Але потім — чи не прийде щось велике, чи не скалічить душу?"
І боялася приходу того великого, і молилася.
А Маруся брала життя таким, яким воно їй давалося. Любо їй було чути себе загальною пестійкою, любо збігати сніжною стежкою, порипуючи черевичками, та крикнути молодиці:
— Єк днювали, Адно?
А молодиця засміється, мовби ясний місяць уздріла, і скоро-скоро кричить щось у відповідь.
А то скаже Грицькові зладити сани, понабирає дівчат, величезною стоголовою купою наваляться в сани летять згори униз. Вивалюються в сніг, регочуть — аж відляски горами йдуть. А хто йде-їде — усміхнеться тепло, дивлячися на чисту цю радість.
— Узєв собі наш піп не жінку, а дитинку.
— Най. Най своє відбудет. Видів6, не було чєсу в. дєдя-нені.
— Повідают, що зросла в єкихос манастирьох, ци де...
— А но видиш!
А довгими зимовими вечорами, коли сонце о другій вже закотиться за кичеру і лиш ґанок востаннє ловить бліді сно-почки холодних променів, сідала Маруся в кухні — бо там найтепліше — і, вишиваючи, слухала довгих, безконечних оповідань баби Гафійки. Стара жінка оповідала все, що бачила на довгім віку, все, що чулося, пережилося, передумалося. Дивними зворотами простих фраз, неясними скоками примітивної фантазії розкривала перед молодою їмостею весь біль гірського життя і всю радість його. Картини снувалися за картинами, потріскував восковий недогарок, десь у запічку, угрівшися, безклопітно цвірінькав цвіркун, сліпими очима заглядала в маленькі вікна чорна гірська ніч — а оповідання плелися одно за одним, мов польові квіти: і рожеві, і темні, і лагідні, й болючі... Десь в далекім Гіндустані рож-далися перед віками, тисячі літ переносилися з уст в уста, з грудей в груди — аж поки не дісталися сюди, в цю щілину межи гір. А діставшися — пересякли гуцульським потом, зашуміли поточчинами, заговорили сумно в темно-синіх си-глах — і перетворилися. Огріли гуцульську душу, пояснили їй її саму, так припали до серця, мов мама рідна. 1 полинули потім далі, далі дивувати людей міццю прастарої керни-ці, з котрої зачерають, зачерають покоління — і не годні вичерпати до дна.