— Що ж ти, сину мій, такий зажурений? І сльози вже спопеліли в очах твоїх спорожнілих, і голос твій вже котрий день стіни ці не чують. Сам себе на самотність ти засудив, навіть діти твої, твої любі донечки, з тобою не вітаються.
Що мовчиш? Чи й про сонце ти більше не мрієш, як нема уже сонця в серці твоєму? Не мовчи, чоловіче, хай то сповідь буде чи останнє до страти слово, та я тебе вислухаю.
Підвелася жінка, у розкішний темний одяг вбрана, вбрання дороге, золотом і сріблом шите, а черевички червоні, сап'янові. Відійшла до кам'яної стіни, що низьку стелю кімнати у в'язниці підпирала. Темне волосся в косу зібране, а коса колом вкладена, наче вінцем із жита вона коронована, і мовби сяє калинове намисто в напівтемній кімнаті, неволею сповитій.
Чоловік, що сидів за столом, у відчаї чоло обхоплюючи, й не поворухнувся, на її слова не зваживши. Дійсно порожньо було у його погляді, та не тьмяне світло в'язниці цієї його спустошило.
Жінка довго на в'язня дивилася, а потім мовила тихо:
— Зрада... Чому ж, сину мій, мене ти зрадив? Ти любив мене. Ти цінував мене. Ти торкався речей, пращурами твоїми зроблених, не руками, а душею, і пісні мої у серці твоєму лунали ніжним сумом і звитягою шляхетною. Чому ж зрадив ти мене, сину мій?..
— Втратив я той дар, — майже нечутно чоловік відповів, все ще рук від чола не віднімаючи. — Втратив я ті таємничі відчуття, як і матір улюблену втратив, — він затнувся на мить, біль спогадів долаючи. — Коли матір поховав, втратив. І навіть перстень мій, ще до Різдва Христова викуваний, став для мене простою прикрасою коштовною.
Він нарешті на світ подивитися зважився, та не на жінку.
— Не через матір пішов дар мій від тебе, як іде він від усіх, що мене зрадили. Чим же спокусили вони тебе, сину мій? Залякали чим? — без жалю запитувала вона, та й без знущання запитувала, наче всі відповіді і без того знала, та все одно запитувати мала. — Долею дітей тебе залякували? Гроші пропонували? Минуле відкрити обіцяли? Знущалися? Погрожували? Що говорили вони тобі? Як обдурити і зламати намагалися?
Тепер вже і вона в очі в'язня не дивилася, наче боляче їй було з тим порожнім поглядом зустрічатися.
— Ти ж новим Богданом бути мріяв, а повторив тільки зраду його. Ти ж хотів народ мій об'єднати та мене визволити, а лише влаштував собі коронацію пишну. Ти ж ледь життя за мене не віддав...
Жінка змовкла, і тихо у в'язниці стало, наче ні катів, ні варти у її стінах не було, а все одно не втечеш із в'язниці порожньої.
— Не за тебе, — твердо сказав чоловік із очима порожніми. — Не тебе я уявляв у думках своїх. Не тобі в храмі кланявся. Не твоїх співців прославляв. Не уявляв я тебе такою, яка ти насправді, — його очі спалахнули ненавистю, яка у порожнечі потонула.
— Не уявляв, — жінка підтвердила, усміхаючись. — То ти впізнав мене, сину мій, бо такий ти постав обурений, що я не подібна до тої, якою ти мене любив. І яка ж я була в серці твоєму?
— Молода, — чоловік замислився, — гарна дівчина у вінку з колосся і квітів, ніжна і беззахисна, що лише сміється і плаче.
— Я була такою, — відповіла жінка, — доки мене ти не зрадив.
Та чоловік не слухав її, ведучи думку невпевнену.
— Чи вже літня, шанована мати, ти являлась в уяві моїй, що дітей своїх понад усе любить і прощає всі вчинки їхні.
— Я була і такою, доки Богдан мене не зрадив. А цією матір'ю тепер іншу кликати почали, відмовивши їй в юні і в нічних таємницях.
Та знову не слухав жінку чоловік, як завжди окрім себе нікого не чуючи.
— Та не уявляв я тебе хижою і жорстокою, гордовитою панянкою, що в руках і вишивку, і зброю однаково ловко тримає. Тільки намисто у тебе, як насправді, і зачіска твоя, як жінки з мого народу носили. Не моя, не моя ти Україна!
Звівся на ноги він, крикнувши це, очі ненавистю палають, пальці в кулаках заніміли. Та жінка лише осміхнулася, гордовито на нього глянувши, лився піснею голос її.
— Заспокойся, сину мій, не твоя я уже Україна. Хай ти і мову мою гарно вивчив, хай і на моїй землі народилися діти твої. Не лютуй, я не ворог твій, до твоїх побратимів не належу, що вірно із тобою разом перед народом стояли. Не Богдан ти, лише тінь тьмяна його. Той по незнанню зраджував, а ти, чиє ім'я моїм народом прокляте, з волі власної.
Розтиснулися кулаки його, та очі все одно люттю і ненавистю ярилися.
— Тому і нема тут Богдана, бо пробачила я його ще тоді, коли розум втрачала, у цих стінах поневолена. Моєю була ця в'язниця, доки сестра моя названа мене не звільнила, страшну обіцянку взявши.
— Знаю я сестру твою бліду, — прошипів чоловік. — Наді мною вона стояла, життя і красу випиваючи. Однакові ви з нею, сестри названі.
— Лише у гордощах однакові, — сумно всміхнулася жінка, сестру названу згадуючи. — Могла б я віддати тебе їй чи ворогам недобитим на поталу як зрадника, та любила я тебе, хоч мене ти ненавидів. Як люблю я всіх синів і дочок моїх, хай невірних чи просто зневірених.
У бджолиному теплі й дзюркотінні джерел приходила я, очима людей, що згадали, хто їхня мати, дивилася я на тебе і їхніми голосами промовляла. А ти тішився славою, в якій вони тебе купали, а коли вкривали ганьбою, злився, що в крові потопити їх не можеш.
— Правда твоя, — чоловік безсило знову на стілець опустився. — Я боявся тебе в їхніх очах ясних. Я боявся тебе, поганко! Язичнице!
— Так, — солодко жінка погодилась. — Я така, і тому змогла життя твоє у сестри моєї названої викупити.
— Хай би вбила вона мене! — крикнув чоловік, та сили підвестися у нього не стало вже, давила неволею в'язниця на душу його. — Хай забрала би мене у небуття! Я себе через тебе зненавидів, всі дзеркала, що являли мені потвору, всіх твоїх вродливих дітей, в чиїх очах я читав жаль, я зненавидів. Хай би вбила...
Він схлипнув, бо ще нікому не зізнавався, що душу його занапастило.
— Повернулась би до тебе твоя врода, як до мене воля моя поверталася. Ти долю свою із моєю пов'язав. Не я. Та не в тому причина твоєї зради, — посуворішав голос її. — Ще до того була в тобі ненависть до дітей моїх і страх переді мною. Не бреши, людей одуриш — не мене!
Відбилися від стін в'язниці її слова грізною луною.