А бійки? Боже мій, яких лише бійок у нас не було! І врукопаш, і зі зброєю — чобітьми, каструлями, стільцями... Після однієї грандіозної бійки, коли в хід пішли виделки й було пролито (в невеликій кількості) кров, я втратила самовладання, надавала обом ляпасів і замкнула в хлопчатнику, крикнувши страшним голосом: "Навіки без бійок!" Це, очевидно, подіяло, і тривалий час після цього в хлопчатнику панувала тиша така глибока, що я вже занепокоїлася, чи щось, бува, не трапилося. Ввійшла — виявилося, що хлоп'ята б'ються, проте зовсім беззвучно: тримають один одного за щоки й мовчать...
Коли хлоп'ята викриті в якомусь бешкетуванні, вилаяні й покарані, парламентером виступає звичайно Іван. У цій ролі він чарівний: чесні голубі очі, рожеві щоки, увесь щирий. Іван просить пробачення, а Димка звідкись з-за дверей повчає:
— Хіба так просять? Жалібніше проси, жалібніше...
Валентин заворушився, і я виринула з потоку думок. Він розплющив очі, обійняв мене за шию і пригорнув до себе:
— Люба! Нарешті прийшла! Я вже почав турбуватися.
Рука була залізна, але рідна. Я сиділа, нагнувшись, відчуваючи щокою його неголеність, відчуваючи дихання чоловіка, що напідпитку. Він для мене хороший у будь-якому вигляді. Мені було хороше в його руці, тільки важко дихати, і я випросталася.
— Як він? — запитав Валентин.
"Він" означало Іван. Я насторожилася, відсунулась. Для мене не було Івана в однині, окремо від Димки. Звичайно, Валентин розумів це, не робив між хлопчиками різниці, а зараз, мабуть, зі сну збився. Одразу зрозумів, у чім справа, й заговорив про обох хлоп'ят. Хоче їх знімати в своїй картині. Ролі чудові. Я вагаюсь, не знаю, добре це чи погано. Мабуть, таки погано, але мені дуже цього хочеться. Дитинство минає, фбтографії не живуть, а кінофільм з голосами, рухами залишається. Як я шкодую, що немає фільму з маленьким Сайкіним! Він зовсім від мене затулився теперішнім струнким юнаком.
— Я тебе люблю,— сказав Валентин.
— Зараз — назавжди? — запитала я, усміхаючись.
— Ну, як завжди.
Що чудово у Валентині — це те, що він не бреше. П'є, але не бреше. Випивку я можу терпіти, брехню — ні.
ЛЮДА ВЕЛИЧКО
Люда Величко народилася і росла в провінції, в одному з середньоросійських неперспективних містечок. Одна фабрика, тартак, в'язальна майстерня, комбінат побутового обслуговування. У так званому центрі — кілька цегляних будинків. Напівзруйнована церква зі зрізаною банею, перетворена, як здебільшого буває, у склад; навколо неї кладовище із залізними хрестами і паперовими трояндами. Лінива, повільна річка з каламутною чорною водою, отруєною фабричними стоками. Риба в річці давно не водилася; очерет і той не стояв, а лежав, пригнувшись, ніби зламаний. Старі верби на берегах також майже лежали, ось-ось впадуть у воду; їхні стовбури рясніли вирізаними на них іменами й літерами. Інколи на якійсь гілляці сидів хлопчик з вудкою, опустивши її у воду без будь-якої надії, що клюне. Біля самого берега ворушилися п'явки.
Повільне дитинство; дерев'яний, перехняблений будиночок, обнесений щербатим штахетником. За хвірткою на вулиці вузлуватий дуб. Стукіт жолудів, що падають на запилену землю. Кущі горобини в садочку, жовте листя восени; павутиння, що літає й липне до обличчя. Кури кубляться в пилюці. Мати, змучена, з сумкою через плече (працювала поштаркою). Батька Люда не пам'ятала, мати піднімала її сама, вдень розносила листи, газети, ввечері поралася на городі. Солила огірки з кропом, часником, тмином, дубовим листям. Той огірковий запах найбільше запам'ятався: руки матері.
Люда росла, і місто росло, але якось мляво, із заминками. Призначені на знос будинки не зносились, нові будувалися повільно, здавалися з недоробками, тимчасові нужники так і осідали по дворах. "Гнилі Черьомушки",— казали про ці будинки місцеві дотепники. Городяни не дуже охоче туди переселялися із своїх дідівських халуп. Тут-усе під рукою: і город, і картопля, і кури. А там лише слава "зручності" — вода сьогодні є, а завтра її немає. А в дворі помиї, приблудні собаки, сараї, сараї, і на кожному замок. У нових будинках селилися здебільшого не старожили міста, а приїжджі.
Через річку поромом городяни їздили на базар, де можна було купити молоко, гарбузове насіння, кужіль і розсаду. Постачання в місті було погане, продмаги майже порожні, самі рибні консерви, горох, карамель, шоколад, сірий від давності. За всім іншим їздили автобусом до сусіднього райцентру, а бува, й далі. З культурним обслуговуванням також було погано: кіномеханік пиячив, переплутував частини і серії, іноді й зовсім відміняв сеанс. Ті, що зібралися, тупотіли ногами, свистіли й неохоче розходилися.
Вище містечка за течією, кілометрів за три, розташувався профспілковий пансіонат "Ластівка" з пляжем, барвистими парасольками, вищанням розгодованих купальниць. Там по неділях грав духовий оркестр, і його звуки долинали до містечка ритмічним буханням. Узимку пансіонат завмирав, хтось там жив, але тихо.
Люда ніде не бувала, крім свого містечка, а решту світу уявляла собі за книгами і кінофільмами. З усього цього склався в неї в уяві образ якогось іншого, нетутешнього, яскравого життя. Були там огорожі, повиті плющем і трояндами, бесідки, павільйони, сходи, які м'якими уступами спускаються до ріки, білі лілії на воді, віслючок з двома корзинами по боках, веселі, білозубі, яскраво вбрані люди, які завжди сміються. Все це, чого вона ніколи не бачила в житті, було, однак, цілком реальне. Десь, не тут, воно повинно було існувати.
У школі Люда вчилася добре, хоч відмінницею не була. Тільки з математики в неї були всі п'ятірки. Математичка Зоя Петрівна ставила її в приклад іншим за "логічний склад мислення". Було це перебільшенням: ніякого складу мислення у Люди Величко не було, лише жвава уява, непогана пам'ять і любов до нетутешнього (звідти, з іншого світу, були гарні слова: апофема, медіана, тангенс). У старших класах вона захопилася астрономією. Завчила назви всіх сузір'їв, усіх великих зірок нашого північного неба. Восени зірки світилися яскравіше, вона виходила на побачення з ними, кутаючи плечі в материну діряву хустку. Над обрієм вставав Оріон зі своїм навскісним поясом і вертикальним мечем; після нього сходив сяючий Сіріус (альфа Великого Пса), сяючи, ніби в тисячі разів підсилений, перетворений у крапку світляк.