В їхньому кіношному світі, наскільки я зрозуміла, думка про нього така: яскравий талант, але шкода — п'яниця. Він сам про себе говорить: "Я не гіркий, я солодкий п'яниця". І правда.
...Як ми тоді йшли з банкету, Валентин був п'яний і чудовий. Втілена грація. Дивно, що при велетенському зрості, конячій голові він такий граційний. Він мовби не по землі йшов, а линув на повітряній подушці, виринаючи на кожному кроці. Співав пісні (тверезий ніколи не співає). Я захоплювалася, дивлячись на нього, слухаючи його, дивуючись: як це може бути в мене (нехай тимчасово!) така чудова власність? Раптом він став навкарачки (поза лева, що прокидається), сказав:
— Не можу більше, ходімо до Сомових, вони нам будуть дуже раді.
Ніяких Сомових я не знала, а якби й знала, однаково б до них не пішла. Ідея зайти до Сомових сиділа в ньому міцно, насилу я його відмовила від цього візиту, підвела. Сміявся, великі зуби випнулися вперед, як на конячому черепі,— страшно, але чудово. Ми з ним зайшли в перший, що трапився, двір. Валентин вхопився обома руками за товсту мотузку для білизни і повис на ній, гойдаючись туди й сюди. Підійшов собака, обнюхав йому ноги, сів навпроти, почав скавчати.
— Ну що, пес? Важко тобі? Розумію. Мені також важко. Перебрав я, пес. А ти?
Собака ствердно відповів тонким скавчанням.
— Ага! Товариш по нещастю. Послухайся моєї поради: ніколи не одружуйся.
Собака знову заскавчав згоду.
Хвилини зо дві, зо три продовжувалася їхня розмова. Мені здається, вони отак, без репетицій, могли б виступати в цирку. Найсмішніше було те, що Валентин, який висів на мотузці, був дуже довгий, і ноги, зігнуті в колінах, шкребли по землі. Мотузка обірвалася, Валентин приземлився і лише зараз помітив мене:
— Жінко! Хто ти така? Вари мені обід, жінко! А втім, не треба, я не голодний. Клади мене спати.
— Опам'ятайся, де я тебе вкладу?
— Тут, під березою. А втім, ніяких беріз немає. Під цим стовпом. Дуже затишне місце.
Ліг сам, пововтузився, зручніше вмощуючись.
— Адже тут пилюка,— сказала я.— Лягай на лавку.
— Ні, я створений, щоб валятися в пилюці. Заснув. Я сиділа над ним, оберігаючи його сон,
дивилася, як вітер ворушить рідкий чуб над опуклим чолом, як по-дитячому напіврозтулені великі губи, знову й знову дивувалася, за що я його так люблю, і все-таки люблю жагуче. Коли почало світати, я його розбудила, вивела на вулицю, посадовила в таксі, сказала шоферові адресу. Валентин бурмотів: "Жінко, я тебе люблю",— і помилково поцілував руку шоферу. Той був невдоволений, мене засудив: "Така пристойна дамочка і такого п'янюгу проводжають",— але, вгледівши п'ятірку, пом'якшав і пообіцяв довезти належним чином. Відвіз Валентина туди, до дружини...
...Скільки разів за ті роки, що ми з ним не скажу "кохаємо одне одного", скажемо "близькі",— скільки разів спав він у моїй присутності, в моєму домі, в моєму ліжку, але жодного разу не залишався на ніч. Ночувати він ішов до дружини. Були й інші жінки, крім дружини й мене. Він ЦЬОГО' зовсім не приховує. І все-таки щось тягне його до мене. Приходить із вражаючою постійністю. Цілуючи мене, каже: "Я тебе люблю зараз — назавжди".
Бідна Льоля! Поки була жива, все намагалася мене напоумити:
— Ну що ти з ним зв'язалася? Вульгарний чоловік. Валентин Орлеанський! Хіба людина зі смаком вибере собі такий псевдонім?
Я мовчала. Звичайно його справжнє прізвище Орлов набагато благородніше. Що зробиш! Люблю такого, а не інакшого. Не благородного, не вірного, не лицаря круглого столу. Його, й тільки його.
— Ну що ти в ньому знайшла?
— Я його люблю. Це я знайшла не в ньому, а в собі.
— Він тебе зраджує.
— Знаю. Нічого нового ти мені не сказала. До речі, він не мене зраджує, а свою дружину зі мною і з іншими.
— Ти для нього нічого не значиш. Невже в тебе зовсім немає гордості?
— Є в мене гордість. Вона в тому й полягає, щоб ніколи нічим йому не дорікати.
. — Ну знаєш... Не знаходжу слів. Бідна Льоля!
Втім, що значить бідна? Чомусь заведено, говорячи про мертвих, називати їх бідними. Бідні не вони, а ми, що залишилися. Бідна я без Льолі. Після її загибелі моє життя якось розхиталося, ніби з нього вийняли стрижень.
Ми були разом з того дня (в третьому класі), коли вона підсіла до мене на парту й сказала: "Давай дружити". Я отетеріла. Я не вірила, що хто-небудь захоче зі мною дружити, не те що Льоля — улюблениця класу. Білява, ставна, очі сіро-сині. Дівчина-струночка, войовниця за правду. На все відгукувалася, у все втручалася.
А я була нечупара, така собі здихля, руки в курчатах. Росла сиротою — батько загинув на війні, мати померла в евакуації. Виховувалася я в тітки з ласки. Гірше всіх зодягнута, від усіх бочком-бочком, і раптом така принцеса, підходить і пропонує: "Давай дружити". Було від чого отетеріти.
Після цього — завжди разом. Разом готували уроки (Льоля вчилася значно краще від мене). Разом ходили в шпиталь, допомагали сестрам — вже тоді у Льолі виник твердий намір стати лікарем. Ділилися всім, що в нас було (у Льолі було більше, ніж у мене, але ніколи, жодного разу мені не було важко що-небудь у неї взяти). Разом святкували кінець війни, ходили на Красну площу. А потім разом закохалися в одного й того самого хлопчика з сусідньої чоловічої школи, плакали від щирості, поступаючись ним одна одцій, а він узяв та й закохався в Наталку Брянцеву, відому задаваку (Льоля сказала: "Добре, що не в нас").
Закінчивши школу, ми пішли різними шляхами: вона на медичний, я на мехмат. Але однаково лишалися разом. Я знала, що є вона, і мені легше було жити. їй, мабуть, також. Мою плутанину з Гришею ми пережили, обговорили разом. І коли Кирило пішов від неї до іншої жінки, старшої від себе, я була з Льолею. Разом сповивали Димку. Маленький, він був лисий і витончений, як французький король. "Севрський хлопчик",— сказав про нього Валентин.
Після загибелі Льолі я не могла отямитися, не спала ночами, брала на руки Димку і носила по кімнаті, так мені було страшно. Минуло місяців зо три, і раптом виявилося, що я вагітна, і поговорити мені не було з ким. Вперше в житті я опинилася самотня перед складністю. Я сказала Валентину: ось, мовляв, яка справа. Він трохи замислився і мовив: