Головна причина боягузтва — невідомість. Людина не знає, що її чекає, і тремтить. Декому треба сказати: "Ну, чого ти боїшся? Що з тобою буде зрештою?
Най жахливіше — боягузливий старий. Йому вже нічого втрачати, а він боїться. Ну що врешті-решт йому загрожує? Втрата становища? Смішно. Майна? Ще смішніше. Життя? Воно вже прожите. Боягузливий академік — це нонсенс.
І ще одне міркування: кожна погана людина для самої себе, всередині себе — права. Вона не може жити, усвідомлюючи себе поганою. Вона вибудовує систему самовиправдань, своєрідних внутрішніх фортець.
Думай про неї не зовні. Увійди подумки в її душу, постарайся зрозуміти, на чому вона зміцнила свою рівновагу. Як вона сама себе бачить і чим себе виправдує?
Вміння залізати в чужу шкуру — сумний дар, яким нагороджує людину життя. На жаль, цей дар частіше притаманний старим, немічним, скривдженим життям, ніж молодим і дієздатним.
Я переконаний: навіть найгірша людина податлива на ласку і схвалення. Захоплюйся нею (тільки щиро!), і вона буде з тобою щаслива й добра.
Часто ми починаємо вважати людей поганими, несимпатичними тільки з лінощів. Життя наше переповнене враженнями. Кожна нова людина, з якою воно тебе стикає, вимагає уваги, а вона в нас не безмежна. Не можна вмістити в себе всіх і кожного. Тому ми квапимося не злюбити людину, яка ні в чім не винна, а просто подала заявку на вашу увагу. Оголосивши когось неприємним, ми мовби знімаємо з себе вину за неувагу. Ми раді присікатися з будь-якого приводу, щоб не полюбити людину. Одного ми не любимо за те, що він товстий, другого за те, що він шморгає носом, третього за його пристрасть до зменшувальних суфіксів. Часто мене засмучує думка про велику кількість недоброзичливості, серед якої ми живемо. Нашої до інших людей і інших людей до нас. Мимоволі згадуються рядки із "Скупого лицаря":
Так! Якби всі сльози, й кров, і піт,
Пролиті за усе, що тут ховаю,
Із надр земних всі виступили враз,
То був би знов потоп — я б захлинувся
В моїх льохах незрадних...
Так от, якби враз, якимось дивом почули всі висловлювання позаочі одних людей про інших, більше того — всі погані думки, ми захлинулися б у морі недоброзичливості. Кожен з нас по-своєму в цьому винний.
Я, старий, намагаюся не засуджувати людей. Але і я винен: я гостро не люблю Кравцова. Буваю до нього несправедливий (внутрішньо завжди, а інколи й зовні). Намагаюся розібратися в причинах цієї гострої антипатії. Егоїст? Звичайно, але не він один. Кар'єрист? Багато кар'єристів (я вже ні). Любить поговорити? Багато хто любить. Я сам на старості став до огиди балакучий. Мене дратує не сама по собі його балакучість, а обкатаність його мови. Тут я, мабуть, несправедливий. С люди (з тих, що пізно навчилися правильно говорити), для яких штампована мова — свого роду досягнення. Така людина насолоджується своїм умінням нанизувати одну на одну гладенькі фрази, щоб виходило так, як у газеті. Щось подібне відчував я, коли, потрапивши за кордон, вів розмови мало знайомими мені мовами. Сам факт гладенької, правильної мови — вже досягнення.
Неприховане бажання Кравцова стати завідую-
чим кафедрою ставити йому на карб я не можу. Він чоловік молодий, йому цікаво завідувати кафедрою. Здібності в нього є, як науковий працівник, він заслуговує на повагу.
Отже, якщо вдуматися і розібратися як слід, головною причиною моєї ворожості до Кравцова є те, що в нього фігура не звужується, а розширюється до пояса. Нівроку, причина... Ганьба!
ДОЛЯ МАТВІЯ
Восени до Люди приїхала в гості мати Євдокія Луківна. Познайомилася з онуком і, звичайно, одразу ж його полюбила. Розмістилися, як кажуть, хоч не пишно, та затишно. Бабусі віддали Людине ліжко, а Люда ставила собі на ніч кульгаву розкладачку із запасів списаних меблів, які зберігалися в коморах Клавди Петрівни. Коли закінчувалися приготування до сну, в кімнаті не лишалося місця навіть для капців. Сяк-так пробиралися на свої місця, набиваючи об меблі синці на стегнах.
Бабуся, крім того, що няньчилася з Матвієм, ще взяла на себе все господарство. Була вона з тих тихих умілих російських жінок, які все роблять швидко, непомітно й добре. Така, може, й не зупинить коня на скаку і в палаючу хату побоїться ввійти (хіба що коли там онучок), але простою своєю тихістю і скромністю допоможе жити. Люда з Асею, звільнені від турбот, гаряче кинулися в навчання. Люда ліквідувала хвости, склала курсову, що висіла над нею ще з минулого року. Ася під керівництвом Асташової написала наукову роботу в галузі самонастроювальних систем. Працювала з захопленням, навіть ночами при світлі настільної лампи. Зробила доповідь на засіданні студентського наукового товариства; доповідь висунули на конкурс, і вона одержала першу премію. Ася була безмежно щаслива, особливо пишалася схваленням свого наукового керівника. Ніну Гнатівну вона завжди поважала, а тепер, попрацювавши з нею поруч, почала поважати ще більше.
— Ой, Людо, яка Ж вона розумна — просто жах! їй ще тільки почнеш розповідати, раз-два, а вона вже зрозуміла.
— їм за це гроші платять,— заперечувала Люда, яка Асташову взагалі не любила.
— Гроші платять усім викладачам, а вона така одна.
— Ну скажеш! А Семен Петрович? Набагато кращий.
Люда була з шанувальниць Семена Петровича Співака. Взагалі на факультеті дівчата в питанні чоловічої привабливості ділилися на "семенисток" і "радисток". Люда була з перших.
— Семен Петрович, звичайно, сила,— погоджувалася Ася,— але від нього більше шуму, а Ніна Гнатівна тиха.
— Тиха вода греблі рве.
— Нехай рве. В тихій людині повинно щось вирувати.
Написавши роботу, Ася й далі ходила до Аста-шової за порадою, підтримкою. Студент, який почав займатися наукою, схожий на кошеня, котре ще не навчилося пити молоко. Його треба тицьнути мордою в блюдечко, і тоді воно почне хлебтати. Ось це наукове блюдечко, як ніхто, вміла підставити Ніна Гнатівна.
На кафедрі тепер розмовляти не можна було, Ася з Ніною Гнатівною зустрічалися в коридорі, інколи в читалці, а бува, і в буфеті. Коли сиділи одна навпроти одної біля буфетного столика, Ася намагалася їсти менше, щоб не шокувати наукового керівника своїм апетитом. Та й Ніна Гнатів-на їла зовсім мало. З душевним болем Ася помічала, що Ніна Гнатівна схудла, має поганий вигляд, але запитати: "Що з вами?" — не наважувалася. Надто велика була дистанція, жорстока дистанція між викладачем і студентом, подолати яку важко і тій, і іншій.