Біда в тому, що Людина мати Євдокія Луків-на також досі про Матвія не знала. Люда боялася її хвилювати (серце слабе) і від листа до листа все відкладала. Мати в неї дотримувалася принципів суворих, своє вдівське життя прожила без єдиної плямочки, хоч у мікроскоп розглядай. Тепер писала Люді, що стало гірше із здоров'ям, щось таке про смерть ("Чергує стара з косою"), просила Люду приїхати побачитись хоч на два тижні, дорікала, ще?минулого року не знайшла часу. Писала, як тепер, коли вийшла на пенсію, гине від туги, постарілася, подалася. Як почав до неї ходити якийсь отець Яків з божественними проповідями ("У нас багато хто на це діло з пенсії подався").
Люда мучилася: що робити? Незаконної дитини мати їй не пробачить, і не сподівайся. Головне, не самої дитини, а осуду, як почнуть її дочку пересуджувати вечорами на лавочках...
Ася знайшла вихід: Люді їхати самій, без Матвія, потроху підготувати матір і при нагоді признатися. А їй самій, Асі, відвезти Матвія на Україну до своїх батьків.
— Як же ти їм його поясниш?
— А їм і пояснювати не треба. Вони у мене без забобонів. Привезла дитину — і все...
Так і вирішили. Відбули практику, відчергували на протипожежній обороні; настав час розлучатися. Люда їхала перша, Ася з Матвієм ще лишилися на кілька днів (з квитками на Україну в цей гарячий сезон було важко). Люда плакала, цілуючи Матвію ніжки, рожеві, пухкенькі, нехо-джені, він незворушно смоктав свій кулак. Як він умудрявся повністю засунути його в рот, незрозуміло, але вмудрявся.
— Асько, я, мабуть, погана мати? — запитувала Люда вся в сльозах.
— Нормальна. Заспокойся, не розстроюй дитини.
А дитя і не думало розстроюватися. На матір, що їхала від нього, воно дивилося з веселою байдужістю.
Люда пішла вся зарюмсана. Ася вперше відчула себе наодинці з Матвієм, повністю відповідальною, як справжня мати. Щастя бути матір'ю зразу її захопило... А що? Хіба не був Матвій її сином? Адже якби не вона, він би на світ не народився...
Дорікаючи собі за такі думки, Ася дала Матвію брязкальце, а сама сіла за навчання. За останній рік у неї сформувалася звичка навчатися уривками, враз відриваючись від книги за будь-якою терміновою потребою. Повчила, наварила каші, нагодувала Матвія. Запитала його:
— Будемо бай-бай? Він відмовився.
У двері постукали.
— Заходьте,— сказала Ася.
Увійшов Олег Раков. Вона так і зіщулилась.
— А Людка де? — запитав Олег, граючись ланцюжком закордонного ременя.
— Поїхала.
— Надовго?
— Мабуть, на всі канікули. Олег присвиснув.
— Послухай, Уманська, це ти розляпала на курсі про нас із Людкою? Більше немає кому.
— Я?? Ти з глузду з'їхав! З чого ти взяв?
— На курсі мені проходу не дають, називають татом.
— Я тут зовсім ні до чого.
— Та невже? — посміхнувся Олег.
— Ти свої підлі натяки кинь! Ні Люда, ні я нікому про тебе не казали. Не вартий ти того, щоб язик об тебе бруднити. Вона, навпаки, до смерті боїться, щоб хтось не дізнався.
— З чого ж тоді вони взяли?
— Просто Матвійко дуже схожий на тебе. На жаль.
Олег підійшов до ліжка, де, поважний, гарний і товстий, сидів його син. Першим зубом, який недавно пробився, він гриз кільце. Королівською вдачею, на все наплювацтвом він і справді був схожий на Олега — навіть більше, ніж ямочкою на підборідді.
Щось пом'якшало в Олеговому обличчі. І гордість тут була, і жаль, і навіть ніжність якась...
— Послухай, Асько, ти не думай, що я такий уже страшенний негідник. Я навіть Людці готовий допомагати, що-небудь: ре двадцять-тридцять на місяць...
— Забирайся геть, Раков,— Ася показала йому на двері,— забудь сюди дорогу і ніколи більше не приходь!
— Теж мені Єлизавета Англійська! А ти тут, цікаво, до чого? Від жилетки рукава.
Тут Ася розмахнулася і вліпила Олегові ляпаса. І не якого-небудь символічного, а навідліг, від плеча, з усією вагою і силою. Олег вилаявся. Матвій заревів. Олег заскреготав зубами і сказав придушеним голосом:
— Ідіотка! На жаль, у моєму колі не заведено бити жінок, а то я б тобі показав. Бочка, довбешка!
Вийшов і хряпнув дверима. Посипалася штукатурка. Матвій заревів ще дужче. Ася взяла його в свої тремтячі руки, притиснулася щокою до його мокрої кисленької щоки, і вони вдвох почали плакати.
Перед від'їздом Ася дала додому телеграму: "їду, зустрічайте", номер поїзда, номер вагона. Про Матвія не писала, знаючи у своїх батьків традиційний страх людей похилого віку перед будь-якою звісткою, повідомленою телеграфом...
У дорозі спека була жахлива: Ася намучилася з пляшечками молочних сумішей, які аж ніяк неможливо було втримати, щоб не скисли. Стала годувати Матвія лише бубликами, які він гриз своїм єдиним зубом. Познайомилася з сусідами по вагону; всі вони дружно захоплювалися хлопчиком, не сумніваючись, що це Асин син. Вона не заперечувала, та й безглуздо було б заперечувати. Деякі навіть знаходили явну подібність між сином і матір'ю: "Обоє такі повненькі..." Ася вперше відчула, як її повнота, відбита в повноті Матвія, стає чимось милим, невинним... А головне, їй було невимовно солодко хоч ненадовго, але побути матір'ю...
Нарешті приїхали. Ася вийшла з вагона — Матвій на одній руці, сумка в іншій, а ще зверху дружні руки опустили їй чемодан. Ще здалеку вона побачила сиву голову батька. Він шукав її очима і, знайшовши, здивувався, але одразу вгамував здивування. Спокійно підійшов, узяв чемодан, поцілував Асю в щоку. Спокійно запитав:
— А хто це в тебе? Дівчинка? Хлопчик?
— Хлопчик, Матвій. Я його назвала на честь дідуся.
Досі все було чистісінькою правдою. Продовжувалася умовна роль матері, якою вона тішилася у вагоні. "Поясню, встигну",— думала Ася.
— Могла б і повідомити,— з м'яким докором сказав Михайло Матвійович.— Ми тобі не чужі.
— Не хотіла писати. Думала, так краще. Я...
— Пробач, будь ласка,— нервово запитав батько,— а... твій чоловік?
— Я не одружена,— правдиво відповіла Ася і ладна була одразу все пояснити. Але глухуватість Михайла Матвійовича, його явне небажання слухати, та й (чого гріха таїти) солодка думка побути ще трохи Матвієвою матір'ю її спинили.— А мама чого не приїхала?
— Вона нездужає.
Щось у батьковому тоні стурбувало Асю.