На цей раз я зробив усе, щоб уникнути вшановування. Зателефонував до ректорату, до парткому, просив відмінити ювілей, посилаючись на погане самопочуття. Мені пішли назустріч. Але співробітники кафедри — чорт забери! — застали мене зненацька. Прийшли додому, і подітися мені було нікуди. Кравцов виголошував промову, а Ніна тримала під рукою великий картонний футляр. Я ще не знав, що в тому футлярі годинник, що мені привели компаньйона і співрозмовника на багато ночей, на весь залишок життя...
Футляр весь час зсувався набік, і Ніна його поправляла. А Кравцов говорив, говорив... На диво автоматизована мова. Так, мабуть, будуть говорити машини, коли навчаться,— штампами, як на роликах: "Ви — великий учений, талановитий педагог, турботливий керівник, якому кожен з нас так багато зобов'язаний (і атата, і атата, і атата)..." Я слухав і почувався гірше за покійника.
Кравцов говорив, а футляр на боці в Ніни все вислизав, вона з досадою поправляла його, прикусивши нижню губу білою полоскою зубів, з яких один, що стирчав, був до того ж темніший за інші (ця нерівність зубів чомусь мене зворушує).
А Кравцов усе говорив... Раптом вона сказала: "Як хочете, я більше не можу його тримати. Закінчуйте урочисту частину, давайте ми його повісимо".
Всі засміялися, Кравцов забулькав, як раковина, з якої виходить вода. З футляра вийняли годинник і стали його вішати на стінку. Рубакін приніс табурет, став на нього і насамперед упустив годинник. Він упав зі смертельним стогоном, але, на диво, лишився цілий. У стіну забили костиль, закріпили на ньому годинник, перевірили хід, бій. Ніна сказала: "Слава богу, йде". Терновський пожартував: "Тепер ви не будете спізнюватися на лекції",— і викликав сміх (усі знають, що я ніколи не запізнююсь). Лідія Михайлівна, яка мало не знепритомніла, коли впав годинник, дивилася на мене гарними сумними очима ("Раб без права на амністію",— згадав я). Елла Денисова поцілувала мене "від комсомольської організації". І тут я, старий дурень, заплакав.
Пили вино, ними ж принесене. Стільців не вистачило — молодь розсілася на підлозі. Одарка Степанівна суворо стояла в дверях і всього, що відбувалося, не схвалювала: "Сказали б за два, прийдете люди як люди, я б пирогів, страм, а то як на паперті жебраки". Ніну вона взагалі не любить, називає її "ця ваша, з гончих". Засуджує: "Трьох народила, а пуза не нажила. Хоч маленьке, а треба".
"З гончих..." Досить влучно. Ніна й справді нагадує гончу — сухорлявістю, стрімкою поставою голови, гарячою збудженістю (вся на нервах).
Цього дня, незважаючи на мою нелюбов до ювілеїв, я вперше в житті був розчулений у зв'язку із збігом дат...
Вони пішли, а годинник лишився — цокає, клацає, відмірює мені час, якого лишилося небагато.
Вночі, коли починає боліти серце, це схоже на тяжкий політ у невідомість. Кожен удар серця — помах крил. Летить, припадаючи, підранок.
Я приймаю валідол, лягаю і слухаю годинник. Звук у такі ночі ніби посилюється, розбухає.
Ось і сьогодні вночі я слухав годинник (він особливо голосно, навіть агресивно клацав, у його клацанні був ритм, майже слова). Слухав-слухав і придумав вірш, який запишу тут не тому, що вважаю його хорошим (він старомодний навіть для мене, дуже старомодного), а просто так, щоб не забути.
Ритм, звичайно, навіяний годинником.
І як це я придумав таке? Не збагну. Віршів я ніколи після ранньої юності не писав. Тоді це було звичайне молоде бродіння духу: через вінця посудини. А тепер?
Не про вірші мені треба думати на порозі смерті. Про справедливість.
Чи був я справедливий? Чи навчився цього за довге життя? І як звести кінці з кінцями, шукаючи справедливості?
1 Переклав Юрій Каверін.
ГОДИННИК
Вічність тече, Хронос мовчить. Душу пече Дум ненасить. Пам'яті птах Висвище звук: Страх попервах, Юності гук. Диво із снів — Діви тюльпан, Всмучений стан, Матері спів... Благослови Нині і прісно
Легкі сакви, Ніжності пісню. Вивітривсь сон, Вічність тече, Тисне закон, Душу пече. Тягнуть на кон Часу голоблі, Строгий закон, Прискіпливий облік. Кров стугонить, Б'ють дзиґарі, Йдуть гробарі, Хронос мовчить 1.
РОЗМІРКОВУЮЧИ...
Особисті записи Миколи Миколайовича я читала не тільки уважно, але й із стиснутим серцем, і що далі, то більше. Одна дивна обставина сприяла цьому. В записах часто зустрічалося ім'я Ніна — природно: так було звати його покійну дружину, смерть якої жорстоко його змінила.
її я бачила всього разів зо два, зо три і не дуже їй, симпатизувала. Попелясто-сива блідоока жінка, з манерою тривожно ворушити пальцями. Дуже мовчазна, дуже вихована. Якось я занесла Емему кілька книжок. Його не було вдома. Ніна Пилипівна відчинила мені двері, взяла книжки, люб'язно подякувала, слабенько всміхнулася, і я пішла, відчуваючи себе безмежно непотрібною їй. Та непотрібна була і вона мені. Я взагалі, грішним ділом, не дуже-то люблю дружин своїх співробітників, особливо не працюючих,— щось класове.
Іншого разу ми (кафедра) допомагали Завалі-шиним у їхньому переїзді на дачу. Ніна Пилипівна була вже тяжкохвора. Вона спускалася сходами під руку з Одаркою Степанівною, обережно ставлячи одну ногу за другою. Підскочив Співак, підняв її, як пір'їнку, посадив у машину. Вона йому навіть не подякувала — витала десь поверх усього. Саме по цьому випаданню звичної, автоматичної ввічливості було видно, як вона безнадійно хвора. Вона сиділа попереду, поруч із шофером. Микола Миколайович сидів позаду. "Ну, їхати, чи що? — спитав шофер.— Бо змарнували цілісіньких дві години". Ніна Пилипівна якось затривожилась: "Ні, зачекайте ще одну хвилинку". Вона підкликала мене жестом руки. Я підійшла. "Ні, нижче нахиліться, нижче". Я нахилилася. "Не забувайте його,— сказала вона пошепки,— він дуже самотній". Я, не знаючи, що відповісти, кивнула. Більше я її живою не бачила — лише в домовині.
Читаючи особисті записи Емема і постійно зустрічаючи в них ім'я Ніна, я спочатку не сумнівалася, що мова йде саме про Ніну Пилипівну. Розмова з Ніною по телефону мене збентежила. Або Емем галюціонував, або це була якась інша жінка... Поступово з якимось млосним тягарем у душі я почала здогадуватися — йдеться про мене... Яке безглуздя!